РОЗДІЛ 35

Заміра

Ми бігли по коридорах. Двічі нам зустрічалися патрулі, але після зустрічі з нами, вони вже нікому нічого не розкажуть. І ні, ми їх не вбили! Ми просто відправили їх у тривалий політ країною без пам’яті, на човні забуття.

Якщо простіше, ми вдарили їх цеглою по голові і по словам Шейхана, вони втратили пам’ять. Тимчасово чи  на завжди не знаємо. Але після Шейханових слів, ми з Вітанією швидко кинули цеглу на землю. А то не дай боги, ще хтось по дорозі зустрінеться.

З другим патрулем ми обійшлися м’якше, били їх по голові вже розвідники – руків’ям  мечів. Вони до речі від нас почали шарахатися після першої сутички. Від усієї нашої компанії. Після першого патруля, ми зустріли решту підрозділу… і знову розділилися! Вони пішли на право, а ми на ліво, де нам і зустрівся другий патруль.

Ще через двісті метрів ходьби прямо по коридору, ми нарешті дійшли до якихось дверей і звичайно заглянули в них. І що? Правильно! Там був Палем. Він  спокійно собі сидів і пив… коньяк або віскі, точніше не скажу. Уви не відрізняю їх, для мене вони одинакові.

Принаймні так було поки ми не прийшли. Він поперхнувся, а ми не гаючи часу підбігли до нього і я вибила склянку з напоєм з його рук. Стільки суму в його очах, я ще не бачила ніколи.

— Це було найдорожче віскі у всьому Шеасі! Таких пляшок всього три у світі! Ви що наробили?! – ми не звернули на його слова уваги і прив’язали мотузками до стільця.

— А тепер, Палеме Замхар відповідай, навіщо ти збирався вбити королівську сім’ю? – мій голос був чистим льодом. Від  мене навіть  Вітал з Вітанією відсахнулися. Всі решта, підкоряючись інстинкту самозбереження відступили на три кроки назад. Біля мене залишився тільки Шейхан і дядько, який просто не міг відійти. Останній схоже, взагалі не помітив мого тону, тому що продовжував говорити з такою ж отрутою в голосі.

— Навіщо? Повелителем мав стати я, а не Зорана! Я старший! Але, ні наші батьки вирішили, що я не достойний.  Але тепер … ви не зупините Фераю Галахара, у вас нічого не вийде, щоб ви не робили, ви не переможете! І тоді все зміниться, після твоєї смерті, єдиним представником сім‘ї буду я! Я стану новим Повелителем! – я завмерла на місці і не могла навіть вдихнути. Він… він… батьки…

— ЩО. ТИ. ЗРОБИВ. З МОЇМИ. БАТЬКАМИ???!!! – мій голос зірвався на крик, який пролунав наче грім. Обличчя Палема побіліло зі страху. Наша команда втекла з кімнати(від гріха подалі) і тільки Шейхан продовжував непорушно стояти біля мене. Палем швидко опанував себе і продовжив:

— Я відправив найманців вбити їх. І батьків твого дружка-принца теж! – Шейхан в секунду підлетів до Палема і одним блискавичним ударом відправив його у відключку.

— Я викликаю гвардійців нехай заберуть його до в’язниці. – я на це тільки кивнула і Шейхан відійшов зв’язатися з гвардійцями. Тут магія працювала погано тож довелося зв’язуватися через комунікатор. Гвардійці прибули швидко, вони на відмінно від нас вже вміли переноситися на далекі відстані. Ми могли переносити тільки предмети. Нам ще вчитися і вчитися.

— Відведіть його у камеру довічного утримання. – гвардійці кивнули і зникли.

— У вас і така є? – я подивилася на Шейхана з посмішкою. Дядько це заслужив. Знатиме, як нападати на мою сім’ю, частиною якої він більше для мене не являється. Шейхан посміхнувся:

— Так є. З цієї камери, живим ще не вийшов ніхто. Таких у Іслі п’ять. Це камери з найсуворішим режимом. Хоча Ісла сама по собі відома суворим режимом, у тих камерах сидять безжалісні вбивці і ставлення до них відповідне – безжалісне. За ними там стежать дуже добре, тому звідти ніхто не зможе втекти.

— Зрозуміло. Ходімо. – я повернулася і пішла на вихід.

— Отже так. – я стояла перед нашою командою, біля мене був Шейхан. Говорила я вже нормальним тоном, тому ніхто не тікав, але всі стояли осторонь. Ех, бояться… —  Четверо розвідників вирушають на пошуки наших батьків, решта йде зі мною на пошуки Галахара. По дорозі ми маємо захопити з собою решту команди. Всім все зрозуміло? – вони кивнули, не зводячи з мене настороженого погляду. Так да? Ну, ну. —  Тоді чого стоїте?! – я рявкнула так, що вони аж підстрибнули. Четверо розвідників відсалютували мені і поспішили злиняти.  Я на це тільки очі закотила. —  Ходімо. – сказала дуже ласкавим тоном, але всі відразу запідозрили підставу. Я просто фиркнула, але ніяк це не прокоментувала. Я пішла вперед, а за мною решта.