Фін

«Ти не знаєш, чим живе людина», – говорить заголовок реклами в метро. Дівчина натягнула маску трохи не на очі, та все ж розгледіла літери над плечем людини, що стояла навпроти. Від неї смерділо так сильно, але посунутися було нема куди – метро, година пік. Тхнуло смітником упереміш із кислим присмаком дешевого теплого пива, що стояло добу на сонячному боці кухні, десь поруч валялися копійки й квитанції з масними рибними плямами. Картина була надто яскрава, як і букет запахів. Дівчина почала кашляти, бо маска захищає людей від тебе, а не тебе від них. Скільки б часу не пройшло, а люди, які раніше сахалися тих масок, тепер не відклеюють їх від сіро-відчужених облич.

Погляд ковзнув униз. Темні лапи з брудними пальцями, де під нігтями кишіли рибні кишкові палички, ковзнули в чиюсь кишеню, яка пахла милом, а не цупленими монетами. Дівчина закашлялась ще сильніше і рвонула до виходу. Позаду неї почулося обурення власника врятованої, але трохи подраної кишені, та злісне сопіння власника природних парфумів. Дівчина глянула на своє темне віддзеркалення у склі вагону. Окей, день пройшов недарма.

Вагон виплюнув людей десь у районі вокзалу, що як у пісні картопелькою розкотилися по платформі. Дівчина посовала підборіддям, аби поправити маску, і рушила до ескалатора. Натовп знову став щільнішати, видихати один одному кавовий флер із присмаком з’їденого за день. Рюкзак ковзнув у руки. У плечі штовхалися втомлені люди-пінгвіни, що дивним ритмом колихалися, наче їм досі сниться концерт Скрябіна і томатний сік із пиріжками.

Дівчина ступила на першу сходинку, як у ніздрі вдарив запах цуплених монет. Їй наче заціпило. Долоні стиснули рюкзак. Кишеня з телефоном наче нагрілася. Вона озирнулася – чоловік їхав на кілька сходинок нижче і дивився просто на неї. Темні очі із жовтими ореолами, під ними мішки, куди б можна було складати здобич за кілька діб. Кутики губ судомно сіпнулися.

Вона розвернулася, накинула рюкзак на плече і побігла нагору.

– Куди преш?

– Здуріла?

– Алльо!

І ще з десяток криків невдоволених, що не тримаються за поручні і стоять обличчям у напрямку руху.

– Чоловіче, здурів?! – почулося позаду.

Дівчина мало не лайнулася і пришвидшила ходу. До поверхні залишилося зовсім трохи. Аби ж не спіткнутися і не заритися у чиєсь пропахле цигарками пальто носом. Ще кілька сходинок. Вона вже не чула, що відбувалося позаду. Тільки вперед і вгору.

Остання. Двері.

– Фін, ти чого?!

Вона мало не впала просто до рук здивованої подруги. Дихання збите. У грудях різало. Чи то морозне повітря, чи то запах спечених яблук від подруги перебили попередній сморід. Фін озирнулася: із дверей метро виходили звичайні люди, деякі збиті нею щось бубоніли невдоволено, але злодія-переслідувача ніде не було.

– Ти чого? – знову спитала подруга.

– Усе окей, – збрехала дівчина. – Боялася запізнитися.