Сава

– Ти мні зламав двері!

– Ти дурна, я тільки-но з роботи повернувся! На біса мені твої срані двері і ти сама?! Ти мозок витрахала так, що сил нема. Збирай свої западлючі манатки і світи п’ятками на автобус до Коломиї, ясно?

– Панятна, най тобі. Не чіпа ту Коломию, я не звідта. Поверни мні гроші і не шпекай мне тут. Я тбі під дверима не плювала, шоб то зара слухать!

Сава подивився на стелю, звідки летіла лайка. Певно, сьогодні знову не вдасться заснути. У вухах були затички, та користі від них – як і від його навчання зараз, о десятій вечора, коли завтра складати іспит. Згори стало гучніше. На вухо із затичками наділися навушники, боляче притискаючи окуляри до черепа.

Стало трохи тихше. Фон змережився у загальний шум кількох голосів, шуму холодильника, ритмічного поклацування клавіатури та мишки. На беззвучному миготів телефон. Хрумкотіли списані сторінки конспекту. Десь гряцнув зі столу олівець, що Сава аж скривився, але не потягнувся за ним. Уся увага була прикута до нескінченних стрічок інформації на моніторі, що він їх старанно занотовував, в одній руці міняючи ручку на маркер.

Згори щось моцно гепнулося. Хлопець здригнувся. Канцелярія посипалася на підлогу. Навушники досі лишалися на голові, але з-поза них було чути один чоловічий голос і глухі удари. Спітнілі долоні Сави прошурхотіли об штани. Спокійно. Може, то просто меблі… абощо…

Стало тихше, а від того страшніше. Хлопець ковтнув слину і зняв навушники із затичками. За стіною було чути глухі кроки по підлозі і вжикання блискавки рюкзака. Сусідка вдома.

– Агов, Настю, ти нічого не чула? – постукав він до неї в кімнату. – Згори сварку?

Та відповіла не одразу. Почувся кашель і гупання об підлогу, наче хтось гепнувся коліном об паркет. Важке дихання.

– Настю?

– Ні, не чула. Що там? – почулося у відповідь.

– Та ні... здалося… напевно… не зважай…

– Що? – не розчула вона бурмотіння хлопця.

Згори почувся чоловічий голос і жіноче схлипування. Сава потупотів до коридору. У руці дзенькнули ключі. Пальці клацнули на розблокування – телефон засвітився в очікуванні виклику. У будинку, попри перегорілу темряву сходів, було досить шумно. З якоїсь квартири грала музика, десь скреготали сковорідки на ґратах газових плит, десь між поверхами ніби перекочувалися залізні кульки. Хлопчина піднявся на поверх вище.

Брудно-коричневі двері відбивали ліхтарне світло з-за вікна. Вони були важкі, бронебійні. Дзвінка не було видно. Сава постукав і гул пронісся левовою луною по всім куткам будинку. Він зіщулився і міцніше стиснув телефон. Почулися кроки. Від паніки Сава почав чути шум власної крові. А він ненавидів цей звук.

Відчинилися одразу.

– Ти хто?

Сава сподівався на розмову через двері, а не отак – обличчя до обличчя, щоб чути, як скрегочуть зуби навпроти і цикає язик.

– Я поставив питання, шкет.

– Ви… ви надто голосно… – майже пошепки.

– Чо сказав? Голосніше! Ти в мамки грошей просиш?

– Ви голосно кричите, – видавив із себе Сава і ступив крок назад.

Чоловік всміхнувся і шумно втягнув повітря у розкриті крила ніздрів.

– Чо ти там можеш чути? Мій родич у ці стіни заливав високоякісний бетон із військових об’єктів. Іди до мамки і спи спокійно.

Двері ляснули, не встиг Сава щось сказати. З-поза них почувся глузливий сміх, а потім зойк. Хлопець тремтячими руками набрав номер.

– А-алло… Тут сусіди когось в-вбивають…

Він повернувся додому і знову постукав до сусідки.

– Настю! Настю! Допоможи.

Вона була років на сім старша за нього і десь на сантиметрів десять вища. У ній відчувався сухорлявий спокій до життя, що перемежовувався тихими танцями по кімнаті в навушниках під пісні зеленоволосої іноземної виконавиці. До Сави вона ставилася ніби старша сестра. Йому зараз життєво необхідний був її спокій і усмішка з розумінням, яким вона часто дивилася на це чудо в окулярах, що перелякано стискало телефон, інших почуттів не було.

Та сьогодні виняток. Хлопець постукав і відчинив двері, але через виховання не міг переступити поріг, тому лишився на його скрипучій дощечці. Настя сиділа на підлозі у найдальшому кутку, однією долонею тримаючись за обличчя, а іншою обіймаючи за коліна.

– У тебе зуб болить? – спитав хлопець.

Вона ледь-ледь розхитуватися, пошепки рахуючи.

– Що там? – спитала Настя.

Сава описав ситуацію і затих.

– Ні. Навіть не проси, – видавила із себе сусідка.

– Настю, будь ласка, я боюся з ними говорити.

Та замахала руками і потягнулася до столу, де стояла чашка. Дівчина приклала її до лівої сторони обличчя. 

– Ти вже хлопчик дорослий. Першокурсник. Сесію склав, то вже повноцінний студент. Сам в героя грайся.

– Ну ти ж повноцінна жінка. Ти можеш…

– Як ти мене назвав? – очі Насті небезпечно стрільнули в його бік.

Сава наче спіткнувся об слова, та збито-перебито продовжив:

– Доросла людина жіночої статті. Повноцінна, тому що соціально сформована та адаптована. Тому…

– Закрий рота.

Хлопцеві наче відняло. Настя піднялася. Її обличчя не мало і відтінку теплоти.

– Не можеш довести справу до кінця, не берися. Іди і дограй свого героя до кінця.

Сава нервово ковтнув слину і ступив кров від дверей. Кинувши останній погляд на стиснутий кулак сусідки, він повернувся до своєї кімнати. Шум у голові став неймовірний. Тремтячими руками хлопець зняв окуляри і почав їх терти клаптиком тканини. Її шурхотіння хоч трохи відволікало.