Розділ 6. Бал. Частина третя

З веселковим димом Арне зник. Мені ж треба виконати одну офіційну річ. На жаль, поки не розірву ці кайдани під назвою заручини, не зможу не зустрітися з першим принцом Евоні. Королівська сім'я такого не пробачить. Точніше король.

Я чекаю приходу мого, прости господи, нареченого. Взагалі, він мав би прибути разом із братом і сестрою, але через владолюбну королеву, вони не спілкувалися змалку і зараз вона теж забороняє Евоні наближатися до своїх дітей. З усіх сил намагається переконати зробити королем третього принца Мануеля.

Однак до мене лише підходить слуга, що лаконічно пояснює чому у Його Величності не виходить зустрітися. Щось мені підказує, що цього чоловіка сюди навіть не відправляли, він лише намагається зберегти хоч краплю відсутньої честі хазяїна.

В будь-якому разі я на сьогодні вільна, тому знову йду на балкон. Прекрасне просторе місце, де відчуваєш свободу. Шурхіт фіранок змусив мене різко обернутися. Сьогодні жодного спокою.

– Привіт, Маріелло. Давно не бачилися.

Що? Він йшов за мною від головної зали? Таки не вдалося уникнути його. Тоді сенс було перелазити через той балкон?

Але взагалі, чому це він підійшов перший? Ніколи такого не було. Раніше, я світилася б, мов лампочка, проте сьогодні, мій вираз обличчя залишався спокійним, з легкою ввічливою усмішкою на вустах.  Треба покінчити з ще одним, крім знущань з Ліліан, старим неподобством.

– З усього серця вітаю, Ваша Величносте, – за всіма правилами привіталася я з Мануелем – третім принцом, претендентом на престол після Евоні.

– Чому так офіційно? – холодно зауважив він.

– Не сприйміть за грубість, але ми з вами не настільки близькі, щоб звертатися на ім'я.

– Що? Хіба ми не друзі? – тепер він нарешті дивився прямо на мене і слухав.

– Були у дитинстві. Точніше сказати у підлітковому віці.

– Так, почекай. Раніше ти зверталася до мене на ім'я, тобто ще два місяці тому ми були друзями… До речі, ми так довго не листувалися.

– Листувалися? Здається ви забули що відповідали мені раз у три місяці, коли я відправляла листи тричі на тиждень. І писали, лише тоді коли було щось потрібно.

– Так я рідко відповідав, але ти про що?

– Гаразд, що важливіше чому ви не поцікавилися що зі мною ще в перший тиждень, коли я припинила писати, якщо вам були важливі ці листи?

– Вибач, я був зайнятий, – він байдуже намагався якнайшвидше закрити цю тему.

– Настільки зайняті, що не сказати слузі два слова, щоб дізнався, що зі мною? А другий, третій тиждень? Не обманюйте, вам було просто байдуже.

– І що ж такого сталося?

– О, я просто впала в озеро Даньон і десять днів була без свідомості. Лікарі та маги говорили, що скоріше всього, якщо я виживу, то мене беззаперечно потрібно буде відправити до лікарні душевнохворих.

Його очі округлилися від здивування.

– Ви давно показували мені своє ставлення, коли не приходили на зустрічі, а я чекала годинами, коли дозволяли своїм друзям погано висловлюватися про мене… Вибачте, що не помічала і лізла зі своїми почуттями… – тут я драматизую, після пробудження не надто вже і страждаю від цього. – Такого більше не буде. Всього хорошого і приємного вечора.

– Зачекай…

– Не хочу чути виправдань. А якби я померла? Або збожеволіла? Коли ви вшанували б мене хвилиною свого дорогоцінного часу, щоб дізнатися про це? – Остання фраза перед тим, як я пішла, була сказана з прозорою зневагою.

Просто відчепися і забудь про моє існування – це все, що потрібно.

***

Ми були друзями та Мануель знав, що мої теплі почуття трохи іншого роду, ніж дружні. Могло здатися, що це взаємно, я так зрештою і хотіла думати, але, проаналізувавши це на свіжу голову іншої людини, вчинки говорили протилежне.

– Ти чудова, я дуже радий бути з тобою.

"Бути зі мною? Ми хіба пара?" — думала тоді. 

Він любив говорити двозначно, а я любила додумувати сенси його слів так, ніби почуття взаємні.

– Щоб не сталося, я завжди буду на твоєму боці.

І таке подібне. Сказані з ввічливості слова, які я інтерпретувала як хотілося, двозначно фрази. Та й дівчата, про яких він із захопленням мені розповідав були, але я твердо була впевнена, що я все одно найдорожча, якщо Мануель до мене повертається.

– Ти дорога для мене, Маріелло. І я ціную тебе.

Поки мій самообман не дійшов до...

– Я хочу розірвати заручини, – заявила я одного разу.

– Що? Маріелло, подумай. Якщо Евоні підберуть іншу наречену, то як я зможу стати королем? Мій брат занадто дурний, щоб ним бути, королівство просто розвалиться. Будь ласка, почекай, якщо хочеш допомогти мені.

– Звичайно хочу.

Тоді я по-дурному вважала, що якщо допоможу йому стати королем, то заслужу його кохання.  

– Якщо все ж зроблю це, забереш мене? – мило усміхнулася.

Він зволікав перед тим як відповісти:

– Ти ж знаєш, що це король наполіг на ваших заручинах, але ... Коли зміцняться мої позиції… 

Він не обіцяв, лише натякав, використовуючи те, що я повірю і зроблю все, чого він хоче.

Оскільки сім'я дипломатів дуже вигідна в плані інформаторів, я стала корисною: часто без дозволу батька дізнавалася подробиці договорів й передавала інформацію про тих, з ким мій тато домовлявся. Так Мануель використовував цю інформацію як хотів: пропонував вигідніші умови, збирав таємниці про знатних осіб для шантажу… 

Згодом третій принц припинив навідуватися, щось просити, довгий час не виходив на зв'язок. Але раніше він прикидався добреньким і милим, тоді що змінилося? Також припинив щось просити. Я стала непотрібною, бо з'явився хтось корисніший? Та й те, що за три тижні не можна поцікавитися тим, чому я не пишу листи є дивним. Особливо коли плітки розлітаються моментально. А як же, не знав він причини. Просто було все одно. Все це чудово ілюструє, що справжня дружба була лише в дитинстві. В глибокому дитинстві.

Я роздумувала всю дорогу, поки вдалині не показався рідний маєток. Коли плюхнулась на ліжко, все тіло нило тупим болем, а очі злипалися. Після цього вкрай переповненого подіями вечора, завтра буду спати до обіду. І нехай хтось тільки спробує мене розбудити.