Розділ 3.

За годину я сиділа у санях, запряжених 6 вовкулаками, Толік, як мій вірний лицар стояв у першій парі, поряд з його одвічним суперником Бобіком. Бобік був вовкулакою спадковим, цапнув Толіка коли той багато років тому повертався пʼянючим додому, от тепер Толік проклятий на вічно, а Бобіку хоч би що, тільки блохи іноді мучать. Так от, від теми відійшли ми щось. Дід прихопивши з моєї хати ще три пляшки наливки та ковдру, похропував, поки кляті сани, позичені у сусідки Наташки, яку я і хотіла засватати діду, розхитувались з боку в бік та підіймалися вгору. Ну.. наш народ уже нічим не здивуєш, а враховуючи що усе село вже «прийняло для настрою», летючі сани – не найгірше що можна побачити.
– Чуєш, Мороз, а куди нам взагалі? – розштовхавши діда, намагалась зʼясувати куди хоч летимо, але той щось неясне пробурмотів та відключився, – Зашибісь. Толя!!!!

– Гав? – вовкулака обернувся, скалячи зуби і всім видом демонструючи хто тут Альфа, а хто Омега.

– Ти знаєш де цей відморожений живе?

– Звідки?

– Я звідки знаю!

– Треба в Карпати! Піп Іван, я там живу, – нарешті подав голос Мороз, відкорковуючи чергову пляшку наливки, – Сама робила?

– Ні, блін, білочки робили, я ж Білосніжка!

– О, добрі в тебе білки, не те що в мене. Тільки скажені і горіхи крадуть, – поклавши голову мені на плече, старий знову заснув, а вовкулаки почувши місце призначення, активніше почали перебирати лапами у повітрі та прискорились. За півтори години польоту ми стояли під обсерваторією, яку цілковито замело снігом.

– Чуєш, а далі куди?

– Секундочку! - вставши, мов і не наклюкався, він плеснув у долоні і перед моїм взором зʼявився величезний будинок, огороджений високим муром.

– Нагадай но мені, звідки в тебе гроші?

– Як це звідки? Інвестиції! Я ж не за дарма пропоную попрацювати тобі, я ж не ображу!

Три години. Три довгі години я блукала вітальнею, поки Мороза Морозовича відкачувала його дружина і лаяла на чому світ стоїть.

– Боже, дитино, не майори перед очима і так тоскно! Убила б його, знаю що й ти тут не з доброї волі. Зараз Антончик приїде, все вирішимо і тебе назад відвезе. Він в нас хлопець хороший, домашній. А ти чоловіка маєш? - закотивши очі, намагалась придушити свій порив убивати все живе, але Олеся продовжувала рекламувати онука, мов той просто ідеальний кандидат, такий собі професор математики 50 років. Що досі живе з матусею.

Перервав її монолог звук автомобільного гудка, від якого навіть я підскочила. А от і Антоша! - після півгодинної тиради, мені й самій хотілось поглянути на «Антошу», тому вийшла у двір разом з сімейством відморожених. У дворі стояв шикарний майбах, з якого вийшов мужчина років 30 у бежевому пальті, накинутому поверх білого светра та темно-синіх джинсів. У нього було досить привабливе обличчя, густа чорна борода та коротко пострижене чорне волосся. От тільки вираз обличчя у чоловіка був геть не добрим.

– Так, іграшки зараз привезуть. І це останній раз, що я рятую твій алкоголіцький пропитий зад! У мене щороку на фабриці мільйонні збитки через тебе! - наближаючись до Мороза, чітко і претензійно промовляв той, а голос у нього був приємний, низький, з оксамитовими нотками. Зупинившись поряд з нами, він оглянув мене і здивовано округливши очі, повернувся до свого.. дідуся?

– Чого вилупився? Що дівок ніколи не бачив?

– Та дівок то я бачив, тільки тут тебе ніколи не бачив. Ти хто будеш? - від його зверхнього тону хотілось наслати якщо не порчу, то бодай пронос. Ти диви, примчався тут, альфач хрінів!

– Буду кошмаром твоїм нічним. Ну, діда я тобі доставила, а далі давайте якось без мене! - кивнувши присутнім, попрямувала до саней, на яких прибула. Вовкулаки дивились на мене, як на ворога народу. Ну звісно, відірвала від полювання, змусила працювати то ще й припʼяла, мов худобу.

– А ти куди пішла?! А пиріг? А чай? А тварин погодувати? Ні-ні-ні, люба моя, спершу по-людськи всі поїмо, а потім поїдете, кому куди. А краще – на ніч залишіться, он Антончик, мабуть, втомився, та й ти поки нашого Морозика привезла теж замерзла вся. Пішли! - Олеся голосила, тягнучи мене та офігівшого хлопця до будинку, поки Мороз відвʼязував з упряжі вовкулак та щось кричав тим.

– Діда не жерти! – крикнула звірам, на що почула невдоволене гарчання, – Я зараз як гаркну! На самок рік не встане! Сказала не жерти, значить не жерти!

Звірі та й присутні люди, якщо їх так можна назвати мовчали, лише Антон тихо викочував очі з орбіт, спостерігаючи за тим, як від одного помаху моєї руки, вовкулаки відлетіли у дальній куток двору та не могли наблизитись до Мороза.

Сидячи у вітальні, я пила чай, подумки прикидаючи коли уже ввічливим буде втекти звідси. Мороз так і не повертався. Як раптом в Антона задзвонив телефон і той послухавши кілька секунд свого співрозмовника, вилаявся і поглянув на нас з Олесею.

– Діда загребли у відділок!

– Знову? – а от тут я не зрозуміла щось нічого. Тобто, це нормальна практика? Тобто мій кумир дитинства не такий крутий, як я гадала? Мало того що він бухає безпробудно. То ще й за ґрати загримів?