Розділ 4.

У лісі, лісі темному, де ходить хитрий лис.. росло усе що схочеш ти й Антоха теж там ріс.

Спустившись на перший поверх, моєму взору предстала дивовижна картина. Антон Морозович (у другому поколінні, між іншим) стояв, одягнений у червону довгу шубу, яку застібав просто зараз. Вигляд він мав.. дивний. Ні, я не скажу, що йому не личив червоний колір, навіть дуже личив. От тільки одяг Діда Мороза і 30-річний чоловік у самому розквіті сил, якось не вʼязався у моїй уяві з тим самим стариганем, якого буквально вчора знайшла у себе на даху. 

- Варя, ти можеш мені якось ну начарувати чи що, щоб борода білою стала? 

- Як ти мене назвав?

- Варя. А хіба не так твоє імʼя скорочується?

- Варфоломія! - бажання його бороду перетворити на руду, наростало з кожною миттю! Ти диви! Мало того що родове імʼя, яким не називали мене уже 5 років, відкопали, то ще й переінакшили на людський манір! - Варями будеш своїх подружок називати! 

- Добре. Чого одразу так психувати? То що, зробиш? 

- Перекис тобі у поміч! Мерилін Монро так фарбувалась і ти пофарбуєш!

Чоловік якось дивно посміхнувся і діставши з кишені шуби щось, затис у долоні, почавши наближатись.

- Варфоломій, а я ж не просто так. Хочеш щось дам?

- Що ти мені можеш дати, з того, чого у мене немає? - подумки прикидала, що там може бути моя поновлена відьомська ліцензія, з якою я зможу повернутися не лише до рідного Моршина, а й до пристойних шабашів на Лисій горі, адже туди вхід по крутіше, ніж у Феофанію! Тільки за перепустками. Але дурник підійшов і розтиснувши руку. простягнув мені... кристалик.

- Ти серйозно? Кварц? Ти реально гадаєш що у мене аж так все погано з контролем агресії, що пропонуєш спадковій відьмі, наступниці дару, майбутньому матріархові роду.. кварц?

- Це не просто кварц. З ним ти зможеш приходити сюди щороку, - він якось надто мило посміхався, взявши мою руку та вклавши у неї кристалик.

- Тоша, на біса мені сюди повертатися, якщо я навіть зараз тут бути не хочу? 

- Як це не хочеш? - густі чорні брови зійшлись на переніссі, а погляд прозоро-блакитних очей став сумним.

- От так. не повіриш, але не у всіх мрії обмежуються відвідуванням лігва новорічного духа.

- То ти і правда залишилась лише тому, що.. а навіщо ти взагалі залишилась?

- Якби я знала, - все ще тримаючи на простягнутій долоні кристалик, намагалась дивитися куди завгодно, але не на чоловіка. Якось надто дивно було його бачити. І він сам дивний. І обставини усі ці дивні. Хочу назад до себе у село! Хочу з Ягою капості робити мешканцям. Хочу вовкулак сварити. Домовиків на капості намовляти і з чортом місяць красти у Солохи! А от цього всього - не хочу! Не хочу, бо боюсь. Лякає мене цей мужик. Якимось своїм мужицьким єством лякає! Що я у свої 23 мужиків не бачила? Бачила! Ще й не одного! І навіть мацала. Нічого там особливого немає. А цей такий весь.. бородатий, високий. Гарний, зараза! Тому і боюсь. І робити мені тут нічого!

- Одягайся, - відпустивши мою руку, чоловік вказав на блакитну шубу, прикрашену якимись срібними візерунками та вийшов з кімнати. Я не знала що робити і як позбутися від дивного відчуття всередині, тому заховавши кристал у кишеню мʼяких шерстяних штанців, приміряла шубу. Та була надто важкою, надто теплою і надто хутряною. Але сиділа ідеально. Чи то у Морозовича онучка була такої ж комплекції, чи у них ціла шафа тих шуб, на випадок незапланованого схуднення та набору ваги.. але почувалась я у ній, мов та на мене шита.

- Антон, повертайся. Буду тебе блондином робити. Тільки ти.. принеси снігу жменю. Тут у тебе ані трав, ані моїх інструментів. Хоч сніг дай.

За 20 хвилин ми були готові. Моя руда кипа волосся, перетворилась на довгу білу косу, а чорна борода та брови чоловіка, стали сніжно-білими. Що-що, а морок наводити я вміла. Так вміла, що навіть мама рідна вперше побачивши мене з чорним волоссям, повірила і довго сварила, що не просто так природа зробила мене рудою.

Олеся нагодувавши нас, видала список дітей, з адресами та помітками і з радісною посмішкою випхала за двері. Вовкулаки уже були запряжені у сани, на кожному із них красувався проблисковий маячок, мов бляха, ми мали з літаком розминатися. А Антон був надто задуманим і мовчав увесь час. 

Автор.

Щойно сани з двома молодими людьми здійнялися у повітря, жінка радісно потерла руки та відчинила комору, діставши з неї дві валізи.

- Микола, спускайся! - радісний і навіть помолодівший, поголений і у стильному пальті, чоловік спустився з другого поверху і підійшов до дружини.

- Лесь, ти певна що це гарна ідея? Вони ж повбивають одне одного.

- Нічого не повбивають! Скільки можна? Я з її бабцею говорила, та благословила і сказала що якщо ми її на шлях істинний наставимо - вона тільки подякує. Антон теж давно мав уже одуматись і погодитися. Ну ти сам поглянь, як добре виходить все! Я втомилась. Я відпочити хочу! Всі Морози вже одружені, всі Сніжани заміжні! Тільки цей, бобилем ходить! Ні тобі ласки, ні розуміння. Та йому навіть поскандалити немає з ким! Полетіли, поки ще встигаємо. Нас Снєжа вже зачекалась. Буде з Махмудом знайомити.