Розділ 5.

Автор.

О 5 годині ранку у двір резиденції Мороза упали сани. Ні не так. Спершу на подвір'я почали падати пси, що виявились вовками, але розмовляли українською, як запорізькі козаки. Потім у двір впала лижня від санок. Пізніше на засніжену землю упали самі сани. А потім з криком та сміхом повалилась рудоволоса відьма, яку намагався впіймати чорнявий чоловік.

Вперше за 900 років свого життя він сміявся. І сміявся щиро. Причина тільки була не підхожа. Їх оштрафували поліцейські. 91 раз за ніч! І як законослухняний громадянин, він повинен був би хвилюватись. От тільки останній патруль впізнав Варфоломію і пригрозив відібрати транспортний засіб. Тоді то і почалася погоня. Вовкулаки бігли, вичісували на охоронців права та порядку бліх, один з них навіть спробував гавкнути. А потім дівчина не впоралась з керуванням.. і врізалась у телевежу. Так вони і долетіли додому. Підбиті. Оштрафовані. Та обмінюючись враженнями про ніч.

- Памʼятаєш очі того малого, коли ти попросив віршик розповісти, а коли він розповів ти сказав що тобі не сподобалось? - дівчина пригадувала рудоволосого малого, з ластовинням на носі, що розповідав віршик про зуби. 

- Я стоматологів боюсь! Які в біса зуби? Е-ні, от розказав би класичну "Ялинку", я б йому цукерок насипав у долоньку. а так - нехай тішиться конструктору.

- О, то в тебе цукерки є? - дівчина підійшла ближче і простягнула розкриту долоньку, - Ділись! Я чесно відпрацювала свою частину.

Тільки ділитися він хотів з нею не цукерками. Точніше і ними теж, але за добу з цією дівчиною, Антон зрозумів що хоче розділити з нею усе що в нього є. Ніколи він не думав, що зможе у когось закохатися. Боявся, що стане таким же схибленим, як дід. Боявся що не взаємно все це буде. А зараз не було геть страшно. Було цікаво. Передчуття всередині розпалювалось з новою силою. Не знав він чого очікувати наступної миті - посмішки від неї, чи лайки. Пошле його чи обійме? Як обійняла сьогодні, коли останній подарунок було вручено і від радощів, дівчина підбігла та міцно стиснула його шию, попередньо, попросивши нахилитись. І за ці миті обіймів, він відчув значно більше, ніж за усе своє життя до того. Відчув щастя, відчув радість.. та здається, навіть тих славнозвісних метеликів у нутрощах відчув! 

Тому і зараз, підійшовши до Варфоломії, нахилився та ніжно поцілував дівочі губи, бажаючи відчути її. Бажаючи торкнутися. І дівчина не змогла не відповісти, бо увесь вечір намагалась щось з собою поробити, якось припинити дивитися на чоловіка, не зависати, розглядаючи блакитні очі і не намагатись вловити кожну зміну емоцій. Вона не могла себе контролювати, коли він був поряд. Хотілось торкнутись, щоб переконатися що він реальний. І сьогодні дівчина не втрималась. Вона кинулась йому на шию, міцно стискаючи та втягуючи морозне повітря на повні груди, бо пожежа, що розпалювалась всередині загрожувала знищити рештки здорового глузду. 

Та один його дотик. Один невинний поцілунок і усі старання виявились марними. Дівчина закохалась. І тепер яскраво це розуміла, коли відірвавшись від її губ, Антон намагався зазирнути у зелені очі, а вона натомість сама притягнула його до себе за шию, знову затягуючи у поцілунок. 

У домі була тиша. Лише потріскування дров у каміні розривало її. Увесь світ зустрів новий рік, а двоє закоханих сиділи на пухнастому килимі, біля вогню та мовчки тримались за руки, не наважуючись щось сказати. Сказати було що. Обом. Він - хотів попросити, щоб дівчина нікуди не зникала. Вона - хотіла залишитись поряд із ним. Але поки ці слова не були готові пролунати. Тож вони просто мовчали, спостерігаючи за тим, як багаття пожирає дрова та переплівши пальці на руках, думали кожен про своє.

Прокинувшись по обіді, обоє здивувались тиші, що панувала в будинку. 

- Це взагалі нормально, що у вас тут так тихо? Де Олеся? - дівчина не могла до кінця зрозуміти що відбувається, але якесь тривожне передчуття, клубочилось у районі сонячного сплетіння.

- Та от це якраз і не нормально. Зазвичай, тут після Нового року повен дім родичів. А зараз.. тиша. Я пошукаю когось, а ти може йди поспи ще, - спина неприємно нила, після сну на килимі, але Антон мужньо намагався не подати знаку. Дівчина лише кивнула та пішла нагору, у той час, як чоловік заходив у кімнати у пошуках бабусі та родичів. Брати з дружинами, сестри з чоловіками, усі вони з дітьми. Та й батьки і дядечки з тітками мали бути тут. Але довкола стояла дзвінка тиша.

- Антооооон! - на весь будинок пролунав крик Варфоломії, а згодом і швидкі кроки дівчини вниз по сходах. Сам Антон був у цей час у кабінеті дідуся.. і побачив на столі аркуш паперу. З обережно виведеними літерами. Дівчина влетіла у кабінет. Волосся розтіпане, обличчя червоне від люті. Вона стискала у руках.. халат? Рожевий халат у сердечка.

- Ти де його взяла? - він точно памʼятав що у його кімнаті нічого подібного в житті не було.

- Якого біса усі мої речі, усі мої трави.. та чорт забирай, навіть 3 домових і ті тут?!

Він взяв зі столу лист та почав читати. З кожним словом його обличчя змінювало вираз від люті до щастя, а от обличчя дівчини ставало все злішим.

"Любі наші діти. Ми щасливі що ви знайшли одне одного, тож тепер зі спокійним серцем передаємо до ваших рук усі справи та вирушаємо жити щасливим життям без вас.

Ми вас любимо понад усе, але надто сильно втомились від цього всього. Тому тепер ти Антон, та ти, Варфоломіє - нові покровителі свята. Будьте щасливими.