Розділ другий

Поцілунок осліпив, оглушив мене. Від шоку я завмерла, не в силах ні продовжити, ні зупинити Володимира. Долоня чоловіка ковзнула під моє пальто і завмерла на талії, і я мимоволі притислась до нього, втопаючи в медово-карих очах. Треба було прийти до тями та відсторонитись, а я стояла, наче втративши орієнтацію в просторі, і любувалась ним, відчуваючи, що закохуюсь…

Це було так неймовірно і одночасно так дивно! Мене наче заворожили, і весь світ звузився всього лиш до людини навпроти та маленької дівчинки в нього на руках. Забурлила в жилах кров, стало тепло-тепло, а ще голова трохи закрутилась, хоч я нічого не пила.

Так не буває! Володимир – не мій чоловік, він навряд чи розглядатиме мене всерйоз як супутницю в житті, і то незрозуміло, навіщо він запропонував мені виконати цю дивну роль його нареченої, на яку я так погано підходжу. Мені не можна в нього закохуватись, тішити себе ілюзіями, бо взаємності не буде.

Я завжди вважала себе відносно розумною людиною. Дивилась на чоловіків з прохолодою. В моєму житті було місце лише одним стосункам, і їх не можна назвати повноцінними. Скоріше, людина намагалась закохати мене в себе задля досягнення своєї мети, а я силилась піддатись його чарам, бо вважала, що це мій останній шанс. В двадцять бути самотньою – хіба це не самотньо, якщо довкола починають питати, коли заміж? Ми мучили один одного цілий рік, намагались змусити відповідати очікуванням, а тоді виявилось, що наші погляди на життя кардинально різні.

Все закінчилось, за рік не почавши навіть розпочатись. Він якоїсь миті вирішив, що я достатньо «на гачку» та перестав писати, а я замість істерики знизала плечима і зраділа, що у мене буде більше часу на роботу. Згадала про нього двічі за місяць, а тоді третій – коли він написав і обурено запитав, невже мені все одно, що з ним відбувається, якщо він місяць не виходить на зв’язок. А я зрозуміла, що так, все одно, і послала його куди подалі, не бажаючи більше продовжувати ці страждання.

Та от, минуло кілька років, я встигла вирішити для себе, що завжди буду одна, відгородилась від оточуючого світу, зосередилась на роботі, а тепер закохалась.

З першого погляду.

З першого поцілунку.

І де мій мозок? Де розсудливість? Я зрозуміла, що втрачаю голову від чоловіка, якого ледве знаю, від чоловіка, що запропонував мені роль своєї фіктивної нареченої, але ні зупинитись, ні одуматись вже не могла. Ми нічого не встигли обговорити, я не розуміла, які у нього взагалі вимоги до мене і чого він хоче, а вже дозволила собі цей поцілунок! От дідько!..

Та я не встигла задуматись про наслідки. Ліфт зупинився, роз’їхались його дверці, і мене засліпили спалахи камер. Я не одразу зрозуміла, що завмерла в досить неоднозначному положенні, в обіймах стороннього чоловіка, більш того, мені знадобилось як мінімум двадцять секунд, щоб прийти до висновку, що фотографують саме нас. Потім зрозуміла: звісно ж! Адже він – мільярдер, відома людина, яка явно приїхала сюди не задля розваги. Логічно, що він якоюсь мірою медійна особистість, і хтось ловитиме його з камерою і сподіватиметься на інтерв’ю.

От тільки журналістів виявилось забагато, щоб це були випадкові папараці, що підстерігали Володимира. Він явно знав, що вони будуть тут, і поцілував мене не просто так. Треба прийняти цю думку і заспокоїти серце, що так дико б’ється в грудях!

Без шансів. Я ніколи не відчувала нічого подібного і поняття не мала, як з собою боротись. Володимир же підштовхнув мене вперед, змушуючи вийти з ліфту до журналістів. В просторому холі офісного центру зараз було не проштовхнутись, причому не тільки через репортерів, явно ж зацікавлені співробітники також не бажали втратити можливість подивитись, що ж такого цікавенького відбувається. Я відчувала на собі погляди знайомих, людей, з якими випадково перетиналась десятки разів, і мені чомусь стало дуже соромно. Вони явно дивились на мене, як на дівчину, що займала чуже місце.

О господи…

Володимир не дозволив мені відсторонитись. Він випустив мене з обіймів тільки на мить, щоб я змогла поправити пальто і застібнути його на кілька верхніх гудзиків, а тоді його долоня лягла десь у мене між лопаток, і він обережно підштовхнув мене вперед.

– Ходімо, Таню.

Мені несподівано стало приємно, що він звернувся до мене по імені, хоча, здавалось би, як інакше? Прізвище-то він моє не знає. І взагалі, не в курсі, хто я така!

На жаль, пробратись до виходу було не так вже й просто. Вже через кілька метрів нас обступили з усіх боків, і на Володимира градом посипались запитання.

– Скажіть, Володимире, це правда, що «Міадана Групп» відмовилась від ідеї поглинання «Степ-ко» на користь інтеграції та спільного розвитку?

– Ви дійсно повернулись на батьківщину та збираєтесь розвивати бізнес тут?

– Пане Лебедєв, познайомте нас зі своєю супуницею…

– Це правда, що ви розбіглись з вашою нареченою незадовго до весілля?

– Що стало причиною розриву?

– Володимире, це правда, що ви виховуєте доньку сам?

Я стушувалась під натиском запитань, а от Володимир, здавалось, навіть не знітився. Він злегка подався вперед та спокійно зронив:

– Так, я дійсно повернувся на батьківщину і збираюсь здебільшого жити тут. Чутки про інтеграцію зі «Степ-ко» сильно перебільшені. Що ж торкається мого особистого життя, – він усміхнувся, – зазвичай я не коментую ці запитання, та зараз, напевне, є сенс розвіяти ваші сумніви. Моя донька дійсно росла без матері, але я сподіваюсь, що скоро це зміниться. Ні, я не розлучався зі своєю нареченою.