ГЛАВА 4

Марсель 

— Ви подзвонили Хелені. На жаль, абонент не бажає з вами вести бесіду. Залиште повідомлення і, можливо, я його передам.

Дивлюся на Хелену, ледве стримуючи сміх. Вона виглядає так збентежено, але більше не намагається повернути свій гаджет.

— Якого Біса? — обурюється Фред, так його звуть. — Хто це, і де Хелена?

— Я Марсель, а Хелена зараз в душі. Але навіть коли повернеться, навряд чи з тобою розмовлятиме. Вона занадто втомлена після… Хоча тобі про це знати не обов'язково.

Підморгую брюнетці, що сидить біля мене, а потім скидаю виклик.

— Ти божевільний, — говорить дівчина, а сама безрезультатно намагається не посміхнутися.

— Цей кретин не повинен постійно тобі надзвонювати. Якби ти хотіла його суспільства, ви були б досі разом.

— Точно зазначено, — тепер вона відкрито сміється.

Здається, Фред не зрозумів натяку, тому що телефон в моїй руці знову оживає.

— А він настирливий, — знову відповідаю на дзвінок. — Хіба з першого разу було незрозуміло, що Хелі не збирається з тобою розмовляти.

— Послухай сюди, — розлючено пирхає мій співрозмовник. — Не знаю, що ти там собі надумав, але у тебе немає права заважати нашому з Хеленою спілкуванню. Я хочу поговорити зі своєю дружиною. Негайно.

Він так голосно кричить в слухавку, що дівчині поряд зі мною чутне кожне слова. Вона явно не в захваті від слів цього мерзотника. І вже через секунду мило мені посміхається та вимовляє ласкавим голосом.

— Коханий, хто там дзвонив?

По гнівному зітханню розумію, цей кретин все чув. Вирішую підіграти крихітці.

— Нічого особливого, зефірка. Твій колишній все ніяк не може угамуватися.

— Сучий сину, дай Хелені слухавку, — не можу стримати сміх.

— До твого відома, Фреді, Хелена тепер моя наречена, а ти давно втратив які-небудь права. Раджу більше не дзвонити по цьому номеру.

Після чого натискаю відбій. І ми з Хеленою разом сміємося.

— Уявляю, яка у нього зараз пика, — все ще посміхається зефірка.

— Сподіваюся, що твій колишній досить розумний, щоб більше не дзвонити, — говорю їй і віддаю телефон назад. Ніскільки він не розумний, тому як телефон знову починає лунати. Хочу забрати докучливий гаджет, але Хелена не дає мені шансу і відповідає на дзвінок.

— Добрий вечір, Фред, — стримано вітається дівчина, ховаючи посмішку. — Я дійсно не могла відповісти на дзвінок, — чую, як цей кретин щось нервово лепече в слухавку.

— Ні, це не розіграш, — через пару хвилин відповідає моя зефірка. — Чому той, хто називає себе моїм нареченим має бути розіграшем.

У мене від її слів усередині все наповнюється якимсь незрозумілим теплом. З найпершої хвилини поряд з нею я почуваю себе інакше. Немов моє серце оживає. Мені подобається це почуття. Саме тому я і не дозволив їй просто піти. Мені хочеться упізнати цю дівчину ближче.

— Фред, я абсолютно не розумію твоїх претензій. Я нічим тобі не зобов'язана і вже тим більше не зобов'язана звітувати про своє особисте життя, — бачу, як маленька починає злитися. Пора зав'язувати з цим цирком. Посуваюся до Хелени ближче, так щоб цей дурень на тому кінці телефону все чув.

— Маленька, досить базікати, нам вже час, — моє обличчя опиняється в декількох сантиметрах від її, потім я кладу руку на її коліно і повільно веду рукою вгору. Дівчина випускає протяжний стогін і дивиться на мене в подиві.

— Марсель, я…, — відчуваю, як її дихання почастішало. Прибираю руку з її коліна і весело підморгую. Здається, вона зрозуміла, що я хотів зробити. — Ахх, — голосно стогне брюнетка, чим викликає в моєму тілі дику хвилю збудження. Навіть я на таке не розраховував. 

— Якого хріну? — кричить дурень в динаміці телефону. 

— Пробач, Фред, — її голос переривчастий і тихий. — Не можу більше говорити.

Скидає виклик і обертається до мене.

— Я добре впоралася? — посміхається у всі тридцять два та облизує пухкі губи. Дідько, маленька, не роби так.

— Навіть я повірив, зефірка, — серйозно відповідаю дівчині.

— Невже? — не вірить вона.

— Я б міг довести, що говорю правду, але це буде занадто, — значущо дивлюся на неї, і дівчина через хвилину здогадується, про що я говорю.

— Збоченець, — вигукує занадто бурхливо, намагаючись сховати зрадницьку посмішку на губах. Сміюся, коли дівчина надуває губки, удаючи, що образилася.

— Ми приїхали, ma chérie, — зупиняю машину навпроти входу в готель. — Сподіваюся, ти не затримаєшся надовго.

— Я можу взагалі не повернутися назад після твоєї хамської витівки, — намагається бути серйозною.

— Пару хвилин тому ти була зовсім не проти, — нагадую їй.

— Ти такий дивний, Марсель, — нарешті, вона перестає чинити опір.

— Чому мені здається, що тобі це подобається.

Вона не відповідає, просто мовчки виходить з машини. Але перш ніж закрити двері все ж вимовляє:

— Я повернуся через десять хвилин.

— Чекатиму тебе тут, зефірка.

Дівчина швидким кроком прямує у бік готелю. А я не можу перестати посміхатися, дивлячись їй услід. Це так дивно. Ми знайомі трохи більше ніж годину, а я відчуваю, ніби знаю цю брюнетку цілу вічність.