Новорічна рапсодія

Розділ 3

–   3   –

 

Рядки з’являлися перед очима на моніторі стрімкими візерунками, практично водночас із тим, як формувалися думки. Наче сканувалися просто з мозку... Перешкоджав лише мідний гонг, повішаний шинкарем при дверях в корчму, і котрим тепер на всі лади тарахкотів і дзеленькотів вітер.

Стах потряс головою, намагаючись зосередитися і ривком вернувся у дійсність, як плавець винурюється з глибини на поверхню.

Дзвонили у двері квартири. Надто настирливо, як на випадкових перехожих.

– Не дім, а прохідний двір, – висловив свою думку на це неподобство телевізійний Женя Лукашин, незадоволено випускаючи з обіймів розімлілу від поцілунку Надю. – Хто б це не був. Уб’ю і все…

– А щоб вам добре було... – буркнув Стах і пішов відчиняти. Адже якщо люди поводяться так настирно, то це приперся або хтось із близького кола «своїх», або – міліція.

Але трійця, дужих чоловіків, що тупцяли валянками перед дверми його квартири була Стахові цілковита незнайома. І на міліціонерів скидалися мало. Хіба що влада, з нагоди свят, вирішила перевдягти свої силові структури у байбараки з ведмежих та вовчих шкур, а «демократизатори» ближнього бою, для солідності і більшої значущості, замінила служивому люду на далекобійні патериці.

– Віншую, віншую, а за припічком горілку чую! – несподівано прогудів густим басом один з незнайомців

– Гм, – Стах почухався у потилиці. – Начебто завчасу... До Різдва – ще цілий тиждень. Хоча, – здвигнув плечима і поступився вбік, бурмочучи собі під ніс, – якщо числити за григоріанським, то вже й минуло... А, може, саме по середині і повинно бути? Цікаво б довідатися думку самого винуватця свята, а не його довірених осіб… – і додав голосніше. – Ну, то прошу до господи. Щоправда, не знаю де ви, дорогі гості, тую горілку почули, але що не примариться людині з холоду.

Але дивні незнайомці навіть не поворухнулися, а очікувально споглядали на господаря. Стах покліпав очима, а тоді ляснув себе по лобі і широко усміхнувся.

– Як же я міг забути? Ви лишень подумайте, що місто з людьми робить? Геть традицій відцурався. Вибачайте, панове. Зараз, пригадаю, як там по тексту коляди… Ага! Три-є, царі, де ви йдете?

– Ми ідем у Віфлеєм.

Віншувати з покоєм.

І повернемося, – радо озвався другий подорожній.

А третій додав:

– Розвеселімося всі разом нині.

Бог народився у бідній родині.

І ми, убогі, несем, що можем,

Щоб обдарити дитятко Боже.

– А тепер моя черга, – включився Стах.

– Назаретянине милий ми не багаті.

Золота-срібла не можемо дати... – потім відсапнув і продовжив.

– Одним словом, або всі заходимо і п’ємо каву, або робіть, що хочете, але говорити прошу прозою.

– Щиро дякуємо за запросини, але маємо поспішати. Різдво ось-ось, а до Віфлеєму ще йти і йти, – ґречно відмовився перший подорожній.

– Ми, власне, й не повинні звертати з дороги, але було веління. Щоб, може, і ти з нами? – додав другий подорожній.

– Е, ні. Богові – боже, а кесарю – кесареве! – Аж виставив поперед себе руки Стах. – Quod licet Jovi, non licet bovi* (*лат. «Що личить Юпітерові, не пасує бикові»). Не будемо випадати з легенди… До Віфлеєму хто приходив вітати Марію і Йосифа з уродинами сина? Пастирі, купці, царі. Я ж ні одне, ні друге, ні третє. Літописець… Від стола і келії, а ні на крок. Тож, ви собі чимчикуйте, а я й далі стану сумлінно записуватиму нинішні і прийдешні події. Для майбутніх поколінь...

– Ну, то чолом тобі, достойний пане, вибач, що потривожили в час праці. Нехай рука Господня провадить твій розум до вищих істин. А нам браття, час у дорогу, – поступливо кивнув перший подорожній.

– Так, поспішимо, – докинув другий подорожній.

– Хвала цьому дому й його господарю,

Також господині і їхній родині.

Най буде злагода у вашій хаті.

Будьте здорові і будьте багаті.

Най ваші діти тішать вас завжди.

Щастя, здоров’я і Божої правди.

– Най всі ангели вас опікають, – додав од себе третій подорожній. – А біди й хвороби завжди оминають.

 Золота, срібла, грошей без ліку.

 І то не лиш нині, а завше, до віку!..

Стах ще замислено прислухався, як чудернацька трійця, ігноруючи ліфт, злагоджено потупотіла до низу з шостого поверху, а тоді щільно зачинив двері квартири і сунувся на кухню, варити чергову порцію кави.

Мимохіть глипнув на годинника і відмітив, що незважаючи на глибокі сутінки, ще навіть шоста вечора не минула. Обвів поглядом порожню, і через те якось непривітну, квартиру і вернувся до комп’ютера. Все-таки письменники щасливіші за інших людей... Адже їм не потрібно нічого штучного, аби втекти від реальності.

Посполитий сапієнс, збагнувши порожнечу сьогодення і відчуваючи невмолиме очікування небуття, починає заливатися горілкою, шукати наркотики, кидається у прірву розпусти, чим лиш пришвидшує власний кінець. А людині з уявою досить заплющити очі та трішки зосередитися – і перед ним уже інше життя. Світ – де усе підвладно лише його бажанню. Де він – і Творець, і Суддя, і Кат, і Охоронець... І якщо влада – це найсолодша принада, то будь-який тиран міг лише мріяти про таку повноту влади? Адже у своїх творах, письменники всевладні не лише над долями героїв, а розпоряджаються на свій смак і розсуд державами та цілими світами! Зрівнявшись у могутності з самим Творцем. Ба, навіть перевершивши Його! Чей, на власноруч написаних сторінках не може, без згоди автора, з’явитися жоден єретик, жоден Фома Невіруючий.

Стах посміхнувся і підморгнув власному відображенню у чорноті монітора, що за час розмови з гостями, перейшов у стан очікування. Хіба збагнути дукам, які нині зверхньо співчувають злиденному митцеві, наскільки він багатший за них? Його і їхня цінності лежать у паралельних вимірах, тобто таких, що ніколи не перетинаються. А тому – порозуміння неможливе. Може, саме це мав на увазі Христос, коли запевняв своїх учнів, що верблюдові легше пролізти крізь вушко голки, аніж товстосумові потрапити в царство Боже? Принаймні – хотілося б у це вірити.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше