Розділ 4

–   4   –

Щоб не помилитися і двічі не ходити, Луцій під схвальні вигуки товаришів притягнув і вказану греком амфору, і почате барильце. Амфору поставив ближче до себе і центуріона, а барильце з фалернським передав далі. Не минуло й хвилини, як кубки були наповнені, і спраглі легіонери припали до них, як зголодніле немовля до материнської цицьки.

–  Чи то я гірше чути став, чи гроза вщухає? –  промовив Марк, прислухаючись до звуків, що долинали знадвору. Кілька ковтків доброго вина знову привели центуріона в гармонію з дійсністю, і він став сприймати світ більш добродушно.

Але всупереч сказаному грім вгатив так, що аж пискнула служниця.

–  Ага, минає... – буркнув триарій, повторно наповнюючи кубки. – Схоже, нам тут і заночувати доведеться.

– В такому товаристві, – знову вліз в розмову невгамовний прищавий шмаркач, – я готовий оселитися тут довіку. Принаймні, допоки у корчмі залишатиметься бодай крапля вина і шмат сиру. Скажіть щиро, хіба тут не чудово? На голову не капає, і є все, що потрібно чоловіку – вино, їжа, жінки… і тиша.

Я лиш усміхнувся. Воістину, все пізнається в порівнянні, але промовчав.  Навіщо лякати завчасу бідолах?

– І найголовніше, –  весело пасталакав далі невгамовний Сервілій Апулей, – господаря катма. Може, нам і платити не доведеться?

–  Аве, Юпітеру! –  несподівано промовив Юлій, вихлюпуючи добрих пів чаші вина на долівку. –   Якщо його стріли влучили бодай одного з іудеїв.

–  І хвала вдвічі, якщо поціленим був тутешній корчмар... –  весело докинув триарій.

– А хоч би й усіх до одного вибив, – долучився до бесіди легіонер з сережкою у вусі, який досі більше приділяв увагу спогляданню стільниці, ніж розмові. – Я вже три роки в гарнізоні. І все більше переконуюся, що іудеї гірші за варварів... Облесливі, віроломні, безчесні. Їм невідоме ні співчуття, ні вшанування чеснот інших.

–  Аве, імператор! – гаркнув про всяк випадок Марк, наливаючи з амфори. Йому геть не подобався нинішній настрій його центурії, от і поспішав утопити надмір вояцької філософії у вині.

– Аве! – дружньо підхопили усі. І лише той, хто озвався недавно, перехилив свого кубка мляво, наче там було не витримане вино, а помиї.

– Яка блоха тебе сьогодні вкусила, Публію? Весь день сам не свій. Чи не пропасниця, часом? – уважно подивився на підлеглого центуріон. Будь-яка зараза, підхоплена одним з воїнів могла легко перекинутися на весь десяток, його однопалатників.

– Розумієш, Марку, я ж на власні очі бачив як він прийшов у місто... – горло легіонера перехопив раптовий спазм, і Публій похапцем ковтнув з  кубка.

– Хто? – здивувався центуріон. – Кого бачив? Щоб твоїх рабів покинуло благословення Діани! Ти можеш говорити зрозуміліше?

–  Філософа... З середньої палі.

– Тьху! То й що з того? – нічого не второпав центуріон. – Мало кого мені довелося у своєму житті перестріти. Деколи такі траплялися, що й згадки не варті… Теж знайшов причину для журби, – і плеснув воїна по плечі. – Не бери переймайся, в цьому твоєї провини немає…

– Ти не розумієш, Марку! – від надміру почуттів Публій аж підскочив. –  Цей нікчемний люд приймав його слова, як одкровення! Приймав, як царя Іудеї, а – стратив, за присудом Синедріону, наче підлого розбійника…. І ми, цивілізовані римляни –  допомогли озвірілим варварам учинити несправедливість.

– Sic transit Gloria mundi*... (*лат. «так минає слава земна»), – байдуже проказав триарій, не надто вникаючи в суть розмови. – Або іншими словами: усі там будемо. От і нічого створювати собі зайві клопоти? Харону байдуже кого перевозити, аби лиш монетки на повіки не забули покласти…

–  Але він сповідував добро і нікому не бажав зла. Якщо Синедріон був лютий на нього, то ігемон міг своєю владою помилувати його. Навіть, якщо в обвинуваченні є частка правди, то – мало що можна наплести в гарячці диспуту? Цицерон і той, з п’яних очей, ще й не таке верз... Так його ж за це не розпинали.

– Що, однак, не завадило оратору, все ж позбутися голови і правиці, – гмикнув Юлій.

І тут центуріонові нарешті урвався терпець. Філософія, звісно, справа шанована і добра, але якщо нею займаються поважні, сановиті мужі, а не прості воїни. Яблука повинні родитися на яблуні, а не на оливковому дереві. Марк гепнув кулаком по столі, аж підскочили кубки і мовив, роздільно, немов відтинаючи лезом меча кожне слово:

– Слухайте, що говоритиму, і більше не базікайте про те, чого не знаєте! Філософа Ієшуа покарано не через балаканину про вічне і добре, а за образу величі Тиберія! І навіть, якби він виявився справжнім іудейським царевичем, то – однаково був би страчений. Понтій Пілат виконав свій обов’язок, як належиться. А щодо Синедріону і їхнього права на помилування одного злочинця в свято Паски, то це нас не обходить. Римський закон – понад усе! А шмарклі раджу залишити дітлахам і жінкам. І якщо всім усе зрозуміло, то… – він рвучко підніс келих. – Здоров’я імператора Тиберія і прокуратора Іудеї – Понтія Пілата. Аве!!!

А тим часом дощ потроху став вщухати, і вже не періщив, наче бичем, а жебонів крадькома, навіваючи журбу і тугу. Відчутну навіть для добряче підпилих легіонерів.

–  Сумно… –  промимрив триарій.

–  А давай, покличемо грека, –  запропонував Марк. –  Вони хлопці веселі. Вміють байки плести. Особливо моряки… Як відійде який, хоч раз від берега на політ, пущеної дитячою рукою, стріли, то – потім такого наоповідає, що хоч стій, хоч падай.

–  Отого п’яничку? Він же лика не в’яже

–  Та ні… Думаю, вже проспався. Понтію, годі киснути, поклич… Тобі ближче.

Набурмосений легіонер не вельми охоче повернувся до грека. Той уже й справді настільки опритомнів, що зробив спробу підвестися.

–  Аве, добродію.

– Хайре, воїнам Вічного міста.

– Судячи з одягу, ти – заможний купець, –  дещо осудливо озвався центуріон. – А впиваєшся на самоті, як простолюдин.