Новорічна рапсодія

Розділ 5-6

–   5   –

 

Стах клацнув пальцями і задоволено потер руки. Робота вдавалася. В нього навіть покращав настрій, але, щоб не піддатися взятому темпу, та зопалу не зійти з серйозних роздумів на банальність, треба було трохи відволіктися.

І саме в цей час у вікно тихо постукали. Стах озирнувся, і побачив на підвіконні двох голубів. Та таких білесеньких, наче зліплених із тих сніжинок, що міріадами кружляли в повітрі.

– Що, тут тепліше? Грійтеся, але не перешкоджайте, бо прожену.

Голуби мали зрозуміти, бо присмиріли, а ще трохи потоптавшись на голому підвіконні, фуркнули геть. Мабуть, варто було насипати їм якогось пшона, чи крихт, але добра думка прийшла, як водиться – надто пізно.

Стах ковтнув кави і вернувся до очікувально завмерлого монітора.

– Добрий вечір тобі! Чи є пан у домі? – пролунало надворі, і водночас з колядою в шибу вимогливо постукали.

– Киш, пернаті! – Стах відмахнувся навіть не озираючись, але оскільки совість невдоволено заворушилася, вибачливо додав. – Діти повернуться, тоді й прилітайте. Я, чесно кажучи, навіть не знаю – де в нас крупи зберігаються.

– Ой, немає вдома!

Поїхав до Львова!

Поїхав до Львова – товару купити!

Щоб було у свята чим гостей зустріти!

Невидимі колядники старалися з усіх сил, і треба було визнати, що їм це вдавалося. Все ж, помешкання знаходилося на шостому поверсі, а голоси лунали так виразно, наче колядники стояли впрост за вікном. 

Стах з цікавості визирнув за штору і остовпів. На балконі мерзлякувато хукали на руки два… ангели, а великі крила, у них за плечима, коротким посіпуванням струшували з себе осідаючий сніг.

Перш ніж розум встиг оцінити ситуацію і прийти до якогось логічного висновку і прийняти мудре рішення, Стах відчинив балконні двері і впустив заброд до хати. Ангели досить хутко прошмигнули в кімнату, все ж не забуваючи щільно причинити за собою двері.

– Вітайте у хаті! Мир вашій оселі! Чому темно в вікнах, а Ви невеселі? – проторохтіли обидва скоромовкою, перебиваючи один одного і віддаючи земні поклони.

– Печалитись нині не вільно людині. Здоров’я і щастя, всій вашій родині! – і набравши повні груди духу, аж заколихалися пір’їни, хором заколядували:

– Тут Ангели чудяться, родженого бояться,

А віл стоїть, трясеться, осел смутно пасеться.

Пастирі-є клячать, пана Бога бачать,

Тут же, тут же, тут же, тут же, тут.

– Христос народився!

– Славмо його! – відказав гречно Стах. – Веселого Різдва… Хоча, які-то у вас свята? Ні випити з кумом, ні сусідку пом’яти… Може, по ковтку, гм… гарячої кави? Ви ж з геть задубіли…

– Щиро дякуємо, але безтілесним духам це не допоможе. От якби у вашому домі, хоч одна ікона була, ми б миттю зігрілися.

– Ікона? – Стах замислився. – Зачекайте хвильку, була десь. Мати на минулу Паску купляла і освячувала, – він кинувся в іншу кімнату. – Зараз, зараз… Куди ми її засунули? Ага, ось! – вигукнув радісно, виймаючи з-поміж стосу старих журналів, невеличке, як дві листівки, зображення Божої Матері з маленьким Ісусом на руках. – Й справді - тепла! – додав здивовано. – Ніколи не відчував.  Грійтеся на здоров’я…

Але у вітальні вже нікого не було. Лиш на килимі танули струшені з крил сніжинки, та докірливо похитувалися легкі тюлі, під вагою холоду, напливаючого крізь шпарку в нещільно закритих дверях.

Стах заклопотано почухав потилицю, ще раз уважно подивився на випромінюючу ледь вловиме тепло іконку, гмикнув… і поставив її на свій робочий стіл, сперши до колонки.

 

–   6   –

 

– Що це за місце? Де я? – вишепотів ледь-чутно молодий чоловік, підсліпувато примружуючи повіки.

– Це ж той… страчений! З середнього стовпа! – загули навперебій легіонери, які розпізнали в прибулому Назаретянина.

– Філософ? Це неможливо! Я, мабуть, марю?

– Юлію, тобі він теж ввижається?..

– Не хвилюйся, найгірше – позаду… – я повагом підійшов до все ще напівпритомного Назаретянина.  – Це всього лиш корчма. Проходь до столу, сідай… Дозволь, проведу, поки твої очі не звикли до освітлення. Що за псяча погода? Єршалаїм наче в річку занурили… Та ти геть вимок! Марку, одяг для філософа! Там десь, біля шинквасу, на стіні висів чистий хітон! І рушника – витертися! Та хутко!

Але Щуробій ще й поворухнутися не встиг, як триарій прожогом кинувся до ляди. Старий служака миттю відчув, хто тут має право віддавати накази, і чиї розпорядження слід виконувати без зволікань. І невдовзі, перевдягнений у сухе, Назаретянин уже сидів за столом.

– Ковток цекубського поверне гармонію між твоєю душею і тілом, – промовив я з турботою в голосі і наповнив його кубок. – Чи, може, ти волієш якесь інше?

– Байдуже… – відказав він неуважно, але вино все ж пригубив.

– О! У тебе все ще кривавлять руки! Дозволь, обмию? – не очікуючи згоди, я нахилився до його руки і швидко злизнув кілька краплин крові. Завше кортіло спробувати смак божественної сутності. Але – нічого особливого не відчув. Кров, як кров… Солонувата, тепла рідина. Яка, що б там не пасталакали у виправдання збоченці вампіри, не містить в собі ніякої життєвої сили. З пива, й то більший хосен спраглому і втомленому працею чоловіку.

Назаретянин з ледь-прихованою огидою відсмикнув руку, хоча після моїх маніпуляцій його рани очистилися і частково зарубцювалися.

– Хто ти?

– Не впізнаєш? – засміявся я. – Ми ж не так давно розмовляли приватно… На горі Арарат.

– Сатана?! – сахнувся він, упізнаючи.

– Я теж тебе поважаю, Сину Божий… – відказав я трішки насмішкувато.

– Значить, я помилився в своїх діях, а батько очікував зовсім іншого?! – жахнувся він. – Невже, я настільки хибно зрозумів його задум?! То мене покарано? Я у пеклі?!

– Овва… Хіба цей затишний куточок схожий на пекло? Чи, може, оці хоробрі воїни на бісенят з вилами? Заспокойся, Назаретянине, про пекло мови нема. Хоча, як на мою думку, вічного блаженства, ти теж не вартий. Так спартачити всю справу… Ні, просто тобі дається трохи часу на осмислення власних вчинків…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше