Розділ 9-12

–   9   –

– Кінцева!

Голос вагоновожатого вирвав Стаха з задуми.

– Кінцева, –  луною повторив кондуктор. – Бачу, що рік й справді був для вас не з легких. Он як відключилися від одного ковтка. А все – через нерви. По собі знаю… Коли людина спокійна, весела, то хоч діжку випий, нічого не буде. А знервуєшся – краще й не починати. Хоча, з іншого боку, келишок другий допомагає заспокоїтися, зняти стрес. Почати позитивно мислити. Головне – вчасно спинитися. Не перебрідати межу.

– Та ні, то я замислився, – вибачливо відказав Стах.

– Інша річ, – зрадів кондуктор. – Буває. Це я можу зрозуміти. Деколи так задумаєшся, що здачу чи квиток дати забуваєш, а пасажири сердяться. Немає в людях співчуття і тонкощів душі. Тоді, ще по одній? За сповнення наших мрій? Як то кажуть: «Щоб наша доля нас не цуралась»! Годиться?

Стахові не дуже й хотілося, але відмовляти людині, яка так переймається чужими бідами, видалося не надто тактовно. Та й що з ним станеться? Вдома нікого, а горілка нормальна, не контрафактна, і він згідно кивнув.

– Давайте, – і повторив. – Щоб наша доля нас не цуралась!

Потім, не знижуючи темпу, додали обов’язкову в таких випадках «божу трійцю», тим паче, що двічі п’ють лише не поминках. Потім – за знайомство. І наостанок, уже в супроводі погроз вагоновожатого зачинити двері і відвезти в парк – стременну…

Одним словом, коли трамвай продзеленчав по мосту і зник в сніговиці, Стах був у повній злагоді з власним «я», і погодився, що навіть в новорічну ніч, порожня квартира не є чимось надмірно жахливим, аби цю обставину не можна було перетерпіти. Адже навколо стільки добрих, відкритих для співчуття людей.

Злегка затинаючись, але впевнено і бадьоро Стах покрокував додому, при цьому, ялинка, відтягуючи плече, не перешкоджала, а навпаки – допомагала утримувати рівновагу.

Пісня з «Іронії…» так і просилася на уста, тож до власного парадного Стах добрів мугикаючи про те, що нікого не буде вдома, окрім сутінок… І як би не прикрий випадок, то може ця ескапада й не залишила б у його пам’яті значного сліду, але… Але темне небо раптом яскраво спалахнуло на мить усіма зорями, і від сильного удару потилицею об лід, Стах знепритомнів швидше, ніж зрозумів, що посковзнувся на припорошеній снігом, ковзанці…

–   10   –

Мені й справді нікуди поспішати. Як то кажуть: малі діти вдома не плачуть. Але і час марнувати не хочеться, і розмову конче довести до логічного завершення. Коли ще подібна нагода випаде. Доведеться показати Назаретянину найбільш вірогідне майбутнє. Не люблю я цих фокусів, все ж похибка доволі суттєва, а мене й так звинувачують в усіх смертних гріхах, і зокрема – в брехні. Та – нічого не вдієш, чекати поки все станеться своїм трибом – надто довго. Я заплющую очі, зосереджуюся і… Годинник на протилежній шинквасу стіні, що попри час показує ще й дати, висвітлює на табло 1999-ий рік, а безтілесний голос ненав’язливо  шепоче:

– Перші два тисячоліття від Різдва Христового ознаменувалися для людства нашестям орд Аттіли, Тамерлана, Чингізхана і Батия, Столітньою війною, Війною Білої та Червоної роз, перманентними баталіями на заході та півдні Московської держави, Кримськими війнами, Підкоренням Індії, винищенням корінного населення обох Америк, Походом Наполеона, Першою світовою, Совєцькою революцією, громадянською війною і червоним терором… Другою світовою, Великою Вітчизняною та Афганістаном… В перелічених, та інших – не менш значних і кровопролитних воєнних діях, насильницькою смертю загинуло людей в десятки разів більше, ніж було їх на всій Землі на час зародження християнства.

Наша кав’ярня теж трохи змінилася. Появилося приємне матове освітлення. Лунає тиха, спокійна музика. Якась обробка творів Моцарта або Баха. Центуріон і далі стовбичить собі за шинквасом. За прожиті віки з нього зробився чудовий бармен. Ми з Назаретянином продовжуємо сидіти за своїм столиком. Тільки на цей раз апологет добра міцно спить, поклавши голову на стіл. Всі зодягнені в незвичний, але доволі зручний одяг.

– Який дивний сон. Оце мене зморило… – Назаретянин протирає очі. Потім здивовано оглядає себе і мене. – Яка чудернацька одежа…

– Тепер так зодягаються.

– Тепер, це коли? – Назаретянин солодко потягається, і його погляд падає на годинник-календар. – Дві тисячі літ… Це неможливо!

– Можеш не сумніватися. Якщо не віриш мені, то спитай охорону.

Бідолаха озирається на центуріона, той ствердно киває головою.

– Який жах… Уявляю собі, що ти натворив за той час, поки я спав…

– Абсолютно нічого. Клянуся! Я чесний гравець. До того ж, повір мені, усе так чудово складалося, що потреба у моєму втручанні, була абсолютно зайвою…

– Тобі – вірити?

– Ображаєш…. Я не підтасовую карти. Але, бачу ти оговтався? Останню нашу розмову пам’ятаєш? Про час, що всіх розсудить?

– Так.

– Ти готовий глянути на результат? Не зімлієш? Центуріон, відчиняй шинок! Сьогодні бал правитиму я…

Тиша, що досі панувала навколо, зникає. Натомість долинають звуки великого міста. Дзвінки трамваїв, шум машин, нерозбірливий гомін людських голосів. Відчиняються двері. У кав’ярню заходить молодий чоловік, бідно, але охайно зодягнений. В окулярах з великими і товстими скельцями.

– Прошу заходити! – озивається з-за шинквасу Марк. – Сідайте. Що замовлятимете?

– Подвійну пельменів і каву…

Відвідувач промовляє усе мимохідь, поквапно вмощуючись за вільний столик біля вікна.

– Подвійну пельменів і каву! – гукає на кухню колишній центуріон, а тоді тихо додає, киваючи на сусідній столик. – Поруч якісь грошовиті дядьки обідають. Замовили усе найдорожче, а самі про релігію сперечаються. Думаю, не перешкоджатимуть… Але якщо щось, лише кивніть, і я їх миттю втихомирю. Не люблю нових українців. Набили собі мошну і думають, що весь світ теж у їхній кишені.