Новорічна вітрина

Розділ 13.

Маринині пальці так міцно стиснули, що ті аж побіліли.

– Чого тобі? – запитала у володаря теплої та липкої дитячої ручки.

– Туту, – пропищав хлопчик та вказав на стелаж де на самій верхній полиці красувався блискучий червоний потяг.

Як же Марина ненавиділа коли флешбеки з ноги відчиняють двері прямісінько в серце. Це ж відбувається стовідсотково не за планом і завжди нестерпно боляче. Та дивлячись на той іграшковий потяг, вона просто не могла не згадати ту злощасну подорож до Степана. У всій красі, у всіх деталях. І серце знову защемило від колючого відчуття зради.

 

То була зима, справжня українська зима. Сніг валив такий ніби небу замовили поховати під ним усе живе. Мати лаялася, що Марина поспішає поперед батька в пекло й наполягала дочекатися весни. Та Марина вперше в житті наважилася послухатися власного недосвідченого серця й приспала мозок. Та хто б їй тоді дорікнув. Адже то була молодість, час коли вирішуються долі, час сміливих рішень та вчинків. Марина вже отримала диплом бакалавра й спромоглася вступити на магістратуру. Та без вагань взяла академку й купила квиток до Москви. Саме туди поїхав Степан. На заробітки, за кращою долею. Бо ж в рідному краю він перспектив для себе не бачив. А Марині сказав, що раз по справжньому кохає то зобов'язана поїхати слідом.

Марина взяла з собою лиш одну валізу й мрію, що поруч з коханою людиною зможе розпочати нове життя, отримати іншу освіту, побудувати кар'єру. Вона відправила Степану есемес де вказала номер потягу, номер вагону і точний час прибуття. Вона була певна, що із металевих сходів зістрибне прямісінько в обійми коханого. Вона навіть хотіла поділитися з ним цим своїм наміром, але він не брав слухавки. Трусячись на верхній полиці плацкартного вагона, Марина ще кілька разів намагалася додзвонитися до  Степана. Та він продовжував не брати слухавку, а тоді його телефон взагалі розрядився і вимкнувся. Як вже потім з'ясується, Степан так зраді, що до нього приїде кохана, що влаштував свято з бригадою в якій працював. Хлопці щиро раділи, щиро пили і з радістю бігали за добавкою. А тоді з такою самою радістю запхали нетверезого Степана в автобус, щоб їхав на вокзал кохану стрічати.

Велінням випадку Марина змогла доїхати лиш до Києва. Перешкодою їй стало чуже нещасливе кохання. Зломлений відмовою молодий чоловік вирішив заподіяти собі смерть і не придумав нічого ліпшого, як вискочити на своєму запорожці прямісінько на рейки по яких мчав потяг. Все що з того випадку запам'ятала Марина, як вона летить з верхньої полиці, а на неї летять чиїсь речі. Телефон, що вона тоді тримала в руках розбився. Тож зв'язатися з рідними постраждалої медики змогли лиш коли вона прийшла до тями після складної операції.

Найперше, що Марина попрохала матір, то зв'язатися зі Степаном. Та їхати до Москви його шукати ніхто не хтів. Не до цього було. І лиш через два тижні, коли до Марини в Київську лікарню приїхала подруга стало відомо, куди подівся Степан.

Марину перевили з інтенсивної терапії у звичайну палату. Проте транспортувати в рідне місто не дозволяли. Марина не вірила, що падіння з такої незначної висоти могло так сильно її поламати. Та лікарі були глухі до її прохань і навідріз відмовлялися змінювати свою думку. Марина увесь час знаходилася під крапельницею, але не тому, що переламані кістки погано зросталися, а через постійні істерики. Лікарі погрожували ввести її в штучну кому, як вона не припинить шарпати собі душу. Ті погрози звісно були пустим звуком, але перспектива втратити контроль над власним життям таки втихомирила горе-пацієнтку.

Мати узяла відпустку й доглядала доньку. Брат знайшов додаткову роботу аби оплатити рахунки. Бабусі подіставали з матраців гроші відкладені на смерть і віддали на лікування онуки. Та Марина всього того не бачила, перед її очима стояв лиш Степан, доля якого була для неї невідомою.

Коли до палати увійшла Яринка, Марина здогадалася, що справи кепські. Не від великої любові прославлена трудоголічка покинула навчання та роботу й приперлася в столицю. Серед усіх Марининих тодішніх друзів Яринка мала славу дипломата. Якщо треба було повідомити погані новини чи влаштувати перемовини – посилали Яринку.

Подруга на диво швидко вмовила Маринину матір піти далеко-далеко й купити їм капучино. Сама ж присіла на ліжко й дістала новенький сенсорний телефон.

– Степан живий та здоровий, – почала вона. – Й досі працює й мешкає в Москві.

Марина боялася ставити запитання. Чому він досі не тут, не біля неї? Чому не шукає, не запитує? І боялася почути на них відповідь.

– Ти ж розумієш, що дівчата вірили, що наші лікарі поставлять тебе на ноги. Та й твоя мати кого завгодно з того світу дістане. Тож всіх гризло лиш питання куди подівся твій принц.

Прозвучало геть не дипломатично й грубо. Марина не впізнавала подругу.

– Ми знайшли його в Інтернеті. Точніше, він ніби сам знайшовся.

Яринка показала Марині світлину. Хтось сфотографував монітор комп'ютера. На екрані була відкрита одна зі сторінок соціальної мережі.

– Зображення маленьке, – здавлено прошепотіла Марина, – я не можу прочитати.

Яринка торкнулася пальцями телефону й розтягнула зображення. З екрана на дівчат дивилася закохана пара. В чоловікові Марина впізнала Степана. А дівчина була як дві краплини води схожа на саму Марину. Таке ж подовжене каре русявого волосся, такі ж блакитні очі. І верхня губа трішки більше нижньої. Лиш ніс ширший і пряміший, а не такий кирпатий як у Марини. Під фото був напис: «Нарешті моя кохана приїхала. Щасливі разом».




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше