Новорічна вітрина

Розділ 14.

Марина облишила хованки з минулим і вийшла з крамнички. Не дарма брат переконував її, що варто зустрітися зі Степаном й попрощатися по-людськи, інакше воно її не відпустить. Вона ніби й досі чула тріск тих рожевих окулярів, що розбилися скельцями всередину.

Марина промацала поглядом святкові вітрини інших бутиків. В одній такій скляній коробці вгледіла сім'ю манекенів. Вони були з чорного пластику, безликі й схожі на дешевих ляльок. Але то була новорічна імітація «мама+тато+маленька донечка». Марина подумала, що Степану дуже личить його родина. І йому  неодмінно личила б Марина. Та манекени для тієї вітрини вже обрані і їй місця не залишилося.

Праворуч від магазинчика, що торгував канцтоварами Марина вгледіла Степана, що й досі її шукав. Цього разу він її таки шукав.

 

Ну от, я зараз з тобою попрощаюся і ти підеш назад до сім'ї. А куди піду я?

 

Та напрямок руху для розгубленої Марини знайшовся сам собою. За спиною Степана вона вгледіла іншого чоловіка. Знайомі риси обличчя неабияк підійняли їй настрій. Тож натягнувши на обличчя найщирішу посмішку, Марина швидким кроком пішла у своє майбутнє… повз своє минуле. Тепер уже Степан стояв розгублено вражений, коли Марина направляючись, здавалось би, до нього, проскочила повз в обійми незнайомця.

– Антоне! – покликала Марина в той момент коли Степан вже збирався виголосити урочисте «привіт Маринко».

Антон з неприхованим задоволенням вхопив Марину, що просто таки впала йому в руки.

– Я так хвилювалася, – прошепотіла вона йому.

Чоловіка така турбота підкупила, тож він продовжив стояти, тримаючи Марину в обіймах.

– Не хвилюйся, моя фея. Ніхто не постраждав. Тільки налякалися.

– Волію знати деталі. Треба влаштувати профілактику аби таке більш не повторилося.

– Керуй, моя феє. Я все зроблю. Тільки по дорозі. В тебе є час?

Позаду вправних манекенів Марини та Антона з розчарованою моською повертався у своє теперішнє Степан. Мости спалені й за проєктом інші не передбачені.

Довжелезним святково вбраним коридором торговельного центру Марина та Антон йшли обіймаючись ніби справжня пара. І в кожного з них на те була своя причина. Ще кілька років тому Антон, нишпоривши просторами Інтернету, натрапив на статтю іноземних дослідників. В довжелезному трактаті, що чоловік не полінився прочитати від початку й до кінця, йшлося про непоправні наслідки для психіки людини від відсутності постійних тілесних контактів з собі подібними. Особливо в групу ризику потрапляли ті, хто працюють за комп'ютерами понаднормово. Усілякі там геймери,  айтішники та письменники. Люди цих професій настільки прив'язані до техніки, що нехтують тілесними контактами. А якщо ще й живуть самотою, то взагалі приречені потрапити в психлікарню. Принаймні так для себе переклав англомовний текст Антон. І з того часу він намагається якомога частіше і при любій нагоді торкатися інших людей. Для профілактики.

Марина про цю зацикленість Антона знала. Бо він і її змусив ту статтю прочитати. І вона у все те трохи вірила. Тож з радістю обіймалася при зустрічі з Антоном. А при хорошому настрої ще й в щічку могла чмокнути. Чи зберегла вона цим собі здоров'я Марина була не певна, а от славу таємної коханки горе-айтішника отримала.

Антон вів Марину чітким маршрутом, періодично зазираючи то в один то в інший магазинчик.

– Мені онучці треба подарунок купити. І не аби який. А за точним замовленням. Жаль, вона чула дзвін та скриншот не зробила.

– Онучці? – вразилась Марина. – Я звісно знаю, що технології далеко зайшли, але ж … Ти кіборг якому насправді років під дев'яносто?

– Що ти, моя феє. Я лиш людина. Не набагато старший за тебе.

Антон йшов посміхаючись. Здається, що на сьогодні він отримав порцію тілесних контактів надміру. І був тому дуже радий.

– Щоб довго не пояснювати, – якось зам'явся Антон, – то така особливість моєї родини. Чи радше сказати роду. В нас дуже рано починають народжувати дітей і дуже пізно припиняють. Онучка в мене двоюрідна. В мене ще трирічний дядько є. А моя мачуха за мене на три роки старша.

– Підозрюю, ти єдиний кого знайшли у капусті, – щиро посміхнулась Марина.

– Ти як завжди права, моя феє. Я для них як той кіборг. Як інопланетянин. Як мотоблок серед лопат. До речі вся моя рідня залучена до сільського господарства. Вони й мене до міста відпустили свого часу навчатися, бо вважали, що я повернуся з повними кишенями новітніх технологій для землеробства. А я от підлий мріяв стати крутим айтішником з телевізора. А в результаті сиджу в кабінеті без вікон і дістаю жувальні гумки з нутрощів ноутбуків.

– А що ж тобі заважає запрограмувати трактор аби він сам копав, саджав, збирав і на ринок відвозив. Зможеш повернутися до рідні. Вони тебе неодмінно підтримають. Якщо тобі здається, що в місті ти не надто успішний. І що та черга, що завжди біля твоїх дверей, то щось накручене, як перегляди в інстаграмі.

– Ти завжди знайдеш вихід, моя феє. Та я якби й наважився повернутися додому, то лиш з тобою в статусі нареченої.

Може б яку іншу жінку такі слова й збили б з ніг, прозвучавши як щире освідчення, та Марину геть не здивували. Бо в статусі нареченої з дипломом юриста Антон вже якось брав її в газконтору, в ЖЕК, до власника приміщення яке орендує і ще в купу місць. Бо йому чомусь здається, коли він вказує рід своєї діяльності, то люди починають думати, що він «таємний міліонер» і хочуть кинути його на великі гроші. Марина не розуміла як те у «злих людей» вийде, коли великих грошей у Антона ніколи не було. Він або витрачає все на розвиток своєї майстерні. Чого лиш вартує юридичний супровід у фірмі «Focuc Plus». Або спорожнює рахунки через купівлю подарунків для рідні.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше