Новорічна вітрина

Розділ 17.

Марина викручувала та смикала кермо так ніби то воно придумало той клятий понеділок з його підступною енергетикою. Втискала педаль газу ніби прагнула виштовхати її геть з машини. Похмурішими за Марину виглядали хіба вечірні хмаринки, що ось-ось мали розплакатися гострими холодними сніжинками.

 

Просто уяви, що того всього не було! Просто уяви. А що, тату, така нікчемна ідея в тебе хоч раз спрацьовувала? У моєму випадку, якщо нею користуватися, то варто одразу уявити, що я не народжувалася і не жила. Бо як уявляти, що нічого поганого не було, то історія мого життя виглядатиме як сітка для ловлі китів, сплетена з павутини.

 

Марина хотіла повернутися думками назад, перезавантажити цей день  і зрозуміти де вона помилилася. Проте, як любив казати Антон, система підвисала. Тому в голові у Марини думки літали неслухняним, некерованим роєм дрібних, прискіпливих мушок. Одночасно увімкнулися усі режими й усі функції: читав лекцію внутрішній психолог, розмахуючи запиленим дипломом; цитував непрацюючі закони юрист; в куточку бубніла мудрість, що приходить з віком; їй підтакував цинізм та розчарування. І на фоні всієї цієї какофонії пищала набридлива лялька з пакета. Пищала незважаючи на видерті батарейки, на знаходження поза тим скляним акваріумом, на відсутність логічного пояснення. От відчинити б зараз вікно й жбурнути її під колеса десятка автомобілів… та хіба підніметься рука на ту, що має твої очі і повсякчас повторює «мамо».

Чомусь пригадався той перший раз, як Антон назвав Марину феєю. То була стандартна для офісу ситуація: вічно працюючий старенький комп'ютер почав качати права і вимагати вихідний. Марина як вправний користувач понатискала на всі можливі й не можливі кнопки потертої клавіатури. І здавалося все владналося та вже за хвилину, ображена відмовою, техніка виплюнула блакитний екран. Середина робочого дня, купа справ, а тут таке. Довелося йти на поклін до сусідів і користуючись блатом, лізти без черги. Антон звісно особисто прийшов в кабінет Марини, думаючи що натисне кілька клавіш і стане героєм в її очах. Та провозившись пів години, швидко зрозумів, що так просто Марину не звабити: ресурсу кіт наплакав.

– Ну Ви справжня фея, Марино Миколаївно, – висловився тоді Антон. – Так зачарувати комп'ютер не спромоглася б і блондинка в рожевому. І придбайте нарешті ліцензію до антивірусу, бо якось не солідно.

– Що Ви, я лише учениця, – підіграла йому тоді Марина аби приховати як він її образив. – Можливо Ви не пам'ятаєте, як скрутило систему після бухгалтерських таблиць в кабінеті Тетяни Дмитрівни.

– Пам'ятаю. Та там спрацювала справжня чорна магія, не інакше. Щоб все те причесати, знадобився рівень відьмака Геральда. То я й кажу, що Ви моя фея, а не відьма.

До того моменту Марина думала, що могла б стати його дівчиною. Зрештою від Антона завжди приємно пахнуло вранішнім душем та лосьйоном після гоління. І він, подібно Марині, обирав профілактику, а не лікування. Ходив до спортзалу, щоб уникнути того айтішного сухоребрення чи протилежного свиновигляду. Та перспектива бути повсякчас «дурненькою» в його очах, якось віднадила Марину й перемістила Антона з сектора можливих женихів у френдзону.

От і їхній смачнючий обід у Бібліотекакафе запевнив Марину, що внутрішній дискомфорт важливіше зовнішньої поведінки. Хоч нікуди правди діти, вони з Антоном схожі. Хоча б в тому, що з віком замість того аби прогнутися під обставинами та іншими людьми, почали одягати маску та влаштовувати вистави. А що поробиш, коли навколо так мало людей перед якими можна бути самим собою.

– Ти вийдеш за мене, Марино Миколаївно? – раптово, але дуже граційно запитав Антон.

 

Марино Миколаївно! Давно ж ти так мене не називав. Що то значить? Це шифр? Позаду ворог? Вдягаємо камуфляж? Я вже сьогодні грала роль твоєї нареченої. Щось ти зачастив мною користуватися. Й взагалі. Не міг бовкнути щось не настільки банальне. Хто освідчується, звертаючись на ім'я по батькові? Я може б хотіла почути ці слова від того кому справді не байдужа, а не просто зручна у використанні.

 

– Погоджуся, мамо, – пискнуло з пакета. – Я дуже хочу народитися.

 

От ще ти мені не вказувала, що робити. Ви всі сьогодні не за планом. Я маю повне право відмовитися з вами взаємодіяти. Ось так. Я знаю, що маю таке право, бо я юрист. І знаю, що можу це зробити, бо я психолог.

– А що, пані психолог, – булькнув внутрішній голос. – Чи не ти годину тому використала Антона як щит від болю минулого? Сама ж вдаєшся до дешевих прийомів, а ще називаєш себе дорослою, крем від зморщок  купуєш. Дитина ти недолюблена!

– Замовкни, шизофреніє! – гаркнула Марина сама до себе. – В цьому тілі головна я.

 

– Ой яка ж солодка твоя пропозиція, – відповіла Марина Антону. – Така ж солодка, як твої поцілунки. Бодай мені б вагу не набрати.

– Для мене ти будеш ідеальною навіть як у двері не пройдеш.

 

Яке кліше. Антоне, в тебе знов система підвисла. Підеш по статті за плагіат любовних романів. І взагалі, запакуйте мені обліпиховий чай з собою. Я хочу бодай щось сьогодні зробити за планом. Супермаркет, продукти, корм для котів та зустріч з Артуром. І нехай увесь світ зачекає.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше