Новорічна вітрина

Розділ 18.

Марина була добряче здивована, що з Юрієм вийшло все відносно швидко. Хоч власник дев'ятки й тарахкотів, як старий паротяг та на контакт йшов. А під кінець навіть згадав, що варто по-людськи представитися. Виявилося він сантехнік. Ще одне чудове, та, мабуть, марне для Марини, знайомство. Не так часто вона буває у власній оселі аби вбити сантехніку настільки, щоб довелося дзвонити Юрію. Та нехай. У телефоні місця вистачить аби пам'ятати ще один номер.

Навіть вдалося Юрія запевнити, що винна дівчинка, котра вибігла на дорогу. А її батько винен двічі. Мало того, що не взяв на себе відповідальності за поведінку доньки, то ще й наразив малу на небезпеку. Марина сильно сумнівалася, що та парочка звернеться в травмпункт. Тут питання, що робити самій Марині. Адже відеореєстратор зафільмував і аварію, і обличчя горе-пішоходів. Цього достатньо аби знайомі з правоохоронних органів почали імітувати діяльність. Але! Дивний говір та дивна поведінка батька й доньки, наштовхувала Марину на думку, що вони дуже не хочуть «світитися» будь-де.

В батькових руках дитина не пручалася. На негаразди реагувала досить спокійно. Її залишалося лиш пожаліти. Не від хорошого життя діти стають такими відважними та нахабними. Але ж як можна допомогти людям, коли вони ось так втікають?

Розпрощавшись з Юрієм, Марина продовжила свою складну подорож до цілі, до Артура.

 

Цей понеділок мене просто вбив. Залишилось лиш закопати. І уявити, що цього не було не вийде татку, ой не вийде. Хіба головою об асфальт побитися, може все з кров'ю крізь вуха витече.

 

Кермувати було важко. Окрім маленьких дівчаток, що тепер ввижалися Марині на дорозі, заважав ще й сніг. О так. Зима увімкнула режим казки. Тієї її частини де головний герой мусить заблукати в зачарованих кучугурах. Сніжинки, що зістрибували з хмаринок прямісінько на лобове скло пасату, були завбільшки з вівсяні пластівці. Й в найближчі години танути не збиралися. Автомобілі стишились й розмірено повзли додому. Марина пропустила поворот, але швидко знайшлась, вирішивши спершу відвезти обіцяний корм у зоопритулок. А вже потім можна у свій маленький тихий сховок – кабінет Артура.

Борис не Юрій і вирватися з його обіймів Марині не завжди вдається. Торік Серафимі Микулішні навіть довелося вдарити сина віником, аби той відпустив Марину. Цього разу до насильства не дійшло. Але передозування тілесними контактами з собі подібними Марина отримала. А тоді ще й вигрібала з кишень шкірку від мандаринів та обгортки від цукерок. Такі у Бориса подарунки, щоб пахнуло та блищало.

Знову потрапивши у салон свого автомобіля, Марина почала дивитися на пакет з новорічною вітриною не з роздратуванням, а з надією.

 

Скажи щось хороше, лялечко.

 

Та іграшка мовчала, ніби й справді була лише шматком пластику.

 

От так реальність витісняє з життя казку. Хто-небудь увімкніть новорічне диво. Нехай мене на своїх санях забере звідси дідусь. Я не хочу тут бути.

 

По бездоріжжю приватного сектору Марина повзла як переляканий слимак. Адже тут під колеса могли потрапити цілі компанії: собачники-опівнічники, бабусі-котолюбки, діти, що в житті не бачили снігу і тепер мусять увесь його з'їсти.

Коли на біле покривало, освітлене увімкненими фарами, впала вже друга за сьогодні дівчинка, Марина перехрестилась й почала шепотіти Отче наш. Вслід за першокласницею з металевої хвіртки вилетіла Ангеліна. Марина впізнала дванадцятирічну сестру Артура по блакитній шапці в яку був встроєний механізм підстрибування вух. Дівчина носила її мало не круглий рік.

Ангеліна підняла першокласницю за шкірку й прикрила собою. Розміри не по літах з легкістю їй це дозволили.

– Навіть не думайте підійти! – крикнула Ангеліна комусь по той бік хвіртки. – Ми своїх не віддаємо!

Марина насторожилась й стала уважно спостерігати, що буде далі.

– Дитинко, припини! – з-за хвіртки вийшла пані у чорній шубі. – Софійці ніхто не зашкодить! Та тут вона не може залишитися, розумієш. Ти ж доросла дівчинка. Тут немає для Софійки вільного ліжка.

– Дурниці. Пуста балаканина. Тут купа ліжок. І головне, що Софійка хоче залишитися!

– Та що ж це таке, – було помітно, що пані злиться. – Ви хочете аби я викликала поліцію? Ви не маєте права утримувати тут Софію! – зверталася вона геть не до Ангеліни.

– Ну що ж ви не як люди поводитеся, – з тієї ж таки хвіртки вийшла Анна Григорівна. – В якому це законі нашої країни написано, що дитині краще з чужими людьми ніж з рідною бабусею?

Анну Григорівну, директорку будинку для літніх людей Марина чудово знала. І знала, що та прекрасно орієнтується в законах. А наразі відверто блефує і влаштовує спектакль. Навіщо? Що трапилося?

Вслід за директоркою на дорогу вийшов Артур. Він штовхав перед себе інвалідний візок в якому сиділа огрядна бабуся в мохнатій сірій хустині. Бабуся не плакала, а просто вила голосом майже вбитої тварини. Марині на очі теж навернулися сльози.

 

Та що ж з цим світом не так? Чому завжди кривдять найвразливіших?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше