Розділ 21.

– Артуре, – по змовницьки тихенько промовила Марина, – а в батька з'являлися нові симптоми?

– Це ж які?

– Ну… Може він розмовляв з … невидимим другом чи лякався невидимих речей?

– Ні. Він, як і раніше, ні з ким не спілкується. Але. Можливо такі симптоми мали місце в минулому. Ти питала про таке матір чи брата?

Марина трохи пом'ялася з відповіддю і Артур все зрозумів.

– Ти їм не сказала. По твоєму це адекватна поведінка?

– Мама поховала його багато років тому. Вибачила зраду, яка мала місце, на її думку, і подумки поховала. Ти хочеш, щоб я їй сказала, що вона помилилася? Що рано опустила руки? Що треба було шукати і не втрачати надії? Я не можу цього зробити. Вона заледве почала нове життя. Я не хочу, щоб вона все кидала, поверталася сюди і до кінця життя міняла йому підгузки та підстругувала олівці. Вистачить, що вона й досі вартує брата.

– Який героїчний монолог. Не знав, що ти в нас слон, що може все тягнути на собі.

Так. Я слон, Артуре. Не королева яку ти б хотів. Не приймаю рішень швидко, не маю непохитних принципів. Не відтинаю голови власноруч. Я завжди перевіряю двічі. Бо світ кольоровий, а не чорно-білий яким ви з Ангеліною його бачите. І я й далі буду приховувати, що того морозного суботнього ранку три роки тому, дивлячись новини про  те як ваш притулок діймала чергова комісія, побачила в кадрі знайомий кирпатий ніс. І до кінця життя буду вдячна Анні Григорівні, що прихистила безхатька без документів. І тому благодійнику, що привів батька в притулок.

– Я не слон. Просто прийняла таке рішення. Буду вдячна, якщо ти його поважатимеш. А зараз я піду. Бо в мене ще роботи багато.

– Майже восьма.

– Хай так.

– Зачекай. Я маю дещо для тебе.

Артур тихенько увійшов до великої кімнати й дістав з шухляди кілька аркушів паперу.  Тоді повернувся в коридор і протягнув їх Марині.

– Він учора увесь день малював. Думаю ти впізнаєш сюжети і персонажів. Він справді намагається вас пам'ятати.

– Дякую, – прошепотіла Марина, не поспішаючи брати малюнки до рук.

Тому Артур скрутив їх ковбаскою і всунув у пакет з іграшковою вітриною, що його Марина несвідомо взяла з собою. Хоч у її планах було залишити ту іграшку Анні Григорівні.

– І це теж візьми, – Артур помахав у Марини перед носом чиєюсь візиткою і відправив папірець до малюнків. – Племінник однієї  нашої клієнтки, він же її опікун, працює у видавництві. Йому дуже треба, щоб бабуся була тут, а не вешталась у нього по квартирі. Тож він дуже контактний.

– Дарма я тобі розповіла про ті рукописи. Будеш тепер вартувати, щоб вони не припадали пилюкою?

– Хтось має вартувати, щоб ти не розчинялася в інших, а трохи думала про себе.

– О! Ти геть не годишся як зразок для наслідування. Сам живеш життя інших.

– Це моя робота. Я цей шлях свідомо обрав. Тобі його нав'язали. Якби було не так, твої очі не мали б стільки смутку на дні.

– Досить, пане психотерапевте. Я не налаштована на лікування. Сьогодні був дійсно важкий день. Я піду.

Марина на мить торкнулася руки Артура й швидкими кроками звільнила його від своєї присутності. Вона йшла і просила небеса, щоб машина дійсно не була засипана снігом настільки, що доведеться відкопувати і ще якийсь час слухати нотації Артура. Сьогодні він гранично балакучий. Схожий на хірурга, якому до рук потрапив пацієнт з абсцесом. Бажання провести хірургічне втручання і врятувати життя затьмарює все. Навіть небажання самого пацієнта аби його рятували.

Марина їхала додому на автоматі, сумирно приймаючи затори. Повз пролітали чужі життя та святково вбрані вітрини. Так само пролетіти повз відмовлявся лиш Аркадій зі своїм бутлем з водою. Та йому таки довелося здатися. Адже Марина дійсно не мала телепорту і вплинути на затори, спричинені снігопадом, не могла. О котрій  годині втрапить додому теж не знала.

Вона прийшла до тями від звуку чужого клаксону. Через лобове скло свого пасату  стала спостерігати як два її ж таки сусіди мало не б'ються за місце біля під'їзду. Хоча суперечка нелогічна. Один давно припаркував машину і вже точно переставляти не буде. І крики іншого, що то він зазвичай там машину ставить не допоможуть.

Аби не стати черговою жертвою сусіда Марина швиденько вийшла з машини й вскочила у під'їзд. І лиш увійшовши до квартири, вона звернула увагу, що притягла з собою не лише пакет з продуктами, а й пакет з іграшковою вітриною.

– І що я маю з тобою робити?

Марині ніхто не відповів. Вона дістала іграшку з пакета. Покрутила в руках. Згадала, що так і не придбала стаканчик на який кріпити.

– У сервант тебе віднести? Вішати на стіну в мене інструменту немає.

І тут Марині пригадався нещодавно виявлений гвіздок. Акція сумнівна, але раптом. Вона обережно намацала пальцями те металеве непорозуміння, тоді оглянула кріплення на іграшці.

– Як не втримає, то клеїти не буду, підеш у смітник.

На погрози Марині теж ніхто не відповів. Тож вона обережно, але впевнено примостила скляний акваріум на стіну. Відпустила руки. Порахувала до трьох. Нічого не сталося.