Розділ 31.

– Ну що ж так не щастить! – плакалася Марина, соваючи ногами по підлозі. – Ні тобі чоловіка, ні подарунка. Ну що ж ти як кривенька качечка. Хіба так важко втримати рівновагу й не гепнутися? Та нічого, нічого. Зимові дні короткі. Повернуся з роботи та спробуємо ще раз.

В Марининих очах блимав вогник, руки чесалися втілити свій план у реальність. Вона засунула руку в труси й дістала звідти новорічну прикрасу, яку поцупила з ялинки.

– А ось і доказ. Так, Марино Миколаївно, –  посміхалася. – Там тебе дочекаються. Неодмінно.

Вона потягнулася, ніби й справді проспала всю ніч у м'якенькому ліжку й не прийшла до тями на підлозі власної вітальні.

– Час їхати на роботу. Вперед, – настрій у неї був відмінний, хоч крихти розчарування й муляли в шкарпетці.

Вона вийшла в коридор, повернула праворуч й подумки вже повісила чесно вкрадену прикрасу над столом на кухні. Та її зупинила така незначна деталь, як на пів оголений мокрий чоловік, що вийшов з її ванни.

– Ой, – видихнула вражена Марина. – Не та реальність.

Вона вже збиралася гепнутися на підлогу, вважаючи, що саме так «прокинеться» де треба. Проте згадала, що ж якраз планувала роздивитися «свого чоловіка». І хоч цей, мабуть, не батько близнючок. Та може ще чийсь батько. А головне, що він точно Маринин. Не був би він її, то чого б це розгулював у такому вигляді по її квартирі.

– Пробашме, дуж вебачаюся. Не хтіти Вас підмати. Яцко, – чоловік вказав долонею на себе. – Вже пшов у свою кімнату.

І доки з вуст незнайомця вилітав незрозумілий для Марини салат зі звуків, вона встигла його роздивитися. А заодно і ще раз вразитися, бо він здався їй знайомим. Особливо голова з рудою бородою вікінга. Хоч зачіска до давніх воїтелів відношення не мала – звичайний давно не стрижений кучерявий хаос, що ймовірно колись виглядав як фальшивий ірокез пшеничного волосся. Чоловік пошльопав мокрими ступнями по коридору й зник за дверима дитячої кімнати. Марина лиш встигла тричі кліпнути очима. А ще відмітити, що він десь на голову вище неї. Значно ширше у плечах. І виглядає куди граційніше Артура.

Здається, під королем щойно похитнувся трон. Якщо розглядати чисто фізичні характеристики. Раніше не помічала, що в Артура ноги коротші за тулуб. А у цього чітка пропорція. І як же йому личить той рушник на стегнах. От тільки чого це він мене проігнорував? Ще й вибачився? Ще й повалив до дитячої кімнати? В цій реальності у нас там спальня?

Марина ніби злодійка підійшла до дверей дитячої й обережно їх відчинила. Рудобородий був там, натягував білизну. А поруч стояла дівчинка з заплющеними очима в червоному спортивному костюмі та жилетці. Її пшенично-руде волосся притримував рожевий обруч з котячими вушками. А навколо Маринині меблі.

– Чого глядаєш? Йди звідси! – гавкнула мала, що ніби по запаху виявила непрошену гостю й відкрила очі.

– Змовкне! – гримнув на неї чоловік, похапцем впихаючись в труси.

– Доброго ранку, – випалила Марина, висмикнувши ключ зі шпарини.

Й доки незнайома парочка гадала, що відбувається, Марина вже зачинила їх у кімнаті. А тоді хутко метнулася на кухню.

– Печиво! Ось воно печиво. Вчорашнє зіпсоване печиво. Інстаграмненько-несмачне. Інше я віднесла близнючкам. Це що ж виходить? Я вдома. Це не сон. Це моя реальність. І… в моїй квартирі двоє незнайомих людей! Ой, мамцю.

Марина у два кроки дісталася вхідних дверей й перевірила замки. Слідів злому не було. Квартира замкнена з середини.

– Як же це? Як же це?

– Агов!!! – кричали з «в'язниці». – Відчиніть двері!

– Як ви потрапили до квартири? – впевненим голосом запитала Марина, хоч у самої вже трусилися руки.

От як мені тепер відчувати себе у безпеці? Невже доведеться екстрено продавати квартиру, а самій ночувати в готелі? Хоч і там, мабуть, буде боязко. Вже краще поїхати до Серафими Микулішни. Там така кількість тварин на квадратний метр, що непоміченим ніхто не пройде. Ось воно. Собака! Мені треба було не за котом ганятися, а завести собі собаку. Тоді б квартира не здавалася порожньою, і грабіжники б не підійшли. Собака б постійно гавкала. Як у сусіді, щоразу як хтось підіймається ліфтом. Чудово, Марино Миколаївно, міркуєш як доросла людина. Все владнається. Все буде добре. Тільки чого ж так страшно? Ну от як вони сюди потрапили?

– Відповідайте! Негайно!

– Не боїтесь нас, – сказав чоловік. – Ми ж ваші квартиранти.  Нас рієлтор привів, сказав, що Ви вже пішли на роботу. А ми Вас не чули. По кімнатах не ходили. Лиш у своїй були. Та відчиніть двері. Мені треба на роботу йти.

– Ану ще раз, – попрохала Марина, а тоді сама ж і повторила. – Ви винайняли цю кімнату у цій квартирі за гроші?

– Та так!

– А я ніби пішла на роботу?

– Так пан сказав.

– І коли ви заїхали?

– Десь години півтори тому.

Марина глянула на годинник на стіні. Стрілки демонстрували пів на восьму ранку.