Розділ 32.

Вдруге Марина роздягатися не стала. Навіть не роззулася. Зняла зі стіни іграшкову вітрину, всілася на підлогу й стала змінювати батарейки. Ну хто ж знав, що один похід у «дивний сон де ти мама» повністю садить заряд. Головне нікому не казати, що ти посеред ночі в куртці на піжаму їздила в цілодобовий супермаркет за ящиком батарейок, бо тобі дуже хочеться втекти зі своєї реальності. Нам всім бува, того хочеться. Та лиш Марина може зробити це буквально. Бо в неї просто немає виходу. Техніка подумки перемотати події й зрозуміти де ти помилилася не працює, бо Марина не помилялася, з точки зору закону та здорового глузду. Вдати, що всього того не було теж не виходить, бо ж те нав'язане кимось життя просто таки вривається в її квартиру, вибиваючи двері з ноги. А як би Марині хотілося забути добрий шмат своєї біографії й особливо ці злощасні три дні. Марина боялася ранку, бо вірила, що він обов'язково підкине якийсь форс-мажор. І вона неодмінно з ним впорається, з кам'яним бездушним обличчям. Щоб потім Єна сказала, що вона справжня Босорка, яку нічогісінько не лякає. Лякає! Страшенно лякає! От тільки на відміну від Єни, у Марини немає можливості сховатися до татка під куртку.

– Знаєш, я збираюся поцупити те, що батько близнючок купив свої дружині, – тремтячим голосом повідомила Марина Зимі. – Я знаю, що це можливо. Можеш назвати мене егоїсткою, ненормальною чи злодійкою. А я теж хочу свята. Не того, що я сама собі купила. А того, що куплять мені.

– Ууу, – протягнула собака й обережно підповзла на пузі аби обнюхати дивну річ, яку нова господиня тримала у руках.

– Знаєш що це? – запитала Марина, погладивши собаку по голові. – Я тобі розповім. Щоб ти не дивувалася. Бо ж тобі тут певний час доведеться пожити. І щоб ти не хвилювалася, куди це я зникаю. Бо я зникатиму. Щоночі. І то буде наш з тобою маленький секрет. І знаєш чому? Бо тут… у цьому варіанті мого життя у мене нічого не виходить. Точніше щось виходить, але не те що я хочу. Хоч я розумію, сама винна. Бо я все роблю як правильно. А треба як хочеться. От хоч би взяти Якова та Божену. Чого я повелася з ними так по-жлобськи? Знаєш чому? Бо адекватна самотня жінка не залишить у себе ночувати незнайомих безхатьків схильних до авантюр та ще й з темним минулим. А от добра самотня жінка допомогла б батькові одинаку з маленькою дитиною. Допомогла б якби залишила у себе, а не виставила за двері, зате взялася розв'язувати їхні проблеми, які сама ж і придумала.

Дівчинка самоїд, що за своє коротке собаче життя встигла сьорбнути чимало біди, наразі виказувала справжнісіньке співчуття. Марина бачила це у її глибокий темних очах. Зима, так Марина назвала нову подругу, тулилася до її ніг й  підбадьорювала скавчанням.

– А Божена, точніше Єна. Вона хоче, щоб її називали Єна. Погрожувала нацькувати на мене мольфарів, як не запам'ятаю, – Марина продовжила жалітися собаці, паралельно протираючи рукавом пилюку з іграшкової вітрини. – Вона мені так і сказала, що я придумала їй хвороби та травми. Уявляєш, придумала. А те, що вона потрапила під колеса моєї машину, бачте, мені приснилося. А її синці на тілі, то древній шаманський захисний малюнок. От хто її цього навчив? В неї присутнє якесь глобальне заперечення дійсності.

Зима турнула носом вітрину. Лялечка всередині відірвалася від підлоги й впала на бік. Марина взялася все поправляти, витирати й чепурити.

– Може ти й права, подруго. Мабуть, її життя теж не казка. Треба бути не супергероєм в очах своєї дитини, а дорослою відповідальною людиною по життю. А то бачте, влаштували протистояння «ми проти усього світу». Хоч той увесь світ і зводиться до однієї «злої тітоньки Килини». Це так Єна сказала. Хоча я б не була така категорична. І знаєш чому? Частинка «добра» у діях Килини є. Якби Єна погодилася жити в родині тітки, то мала б названих батьків, братів та сестер. Одним словом повну родину. Теплий будинок. Ходила б до школи. З іншого боку в неї є рідний батько, що її любить. І він, зрештою, народжував доньку для себе, а не для сестри. І звинувачувати його в тому, що він не може як чоловік Килини тихо-мирно працювати на заготівлі лісу, замість того аби «малювати на комп'ютері, вештаючись світом»,  ніхто не буде. Принаймні я не буду. Його взагалі можна вважати сміливішим за мене. Він не зраджує собі та своїй мрії. І не відмовляється, від тих кого любить, зі страху що не впорається, що своїм коханням комусь нашкодить. Але ж якщо він такий впевнений в тому, що робить, то чого було кожні пів години телефонувати? Так ніби я і справді Босорка й поцупила його Єну аби зварити та з'їсти. До речі, ти знаєш, хто така Босорка? Це Карпатська відьма, родичка упирів. Цікавий персонаж. От тільки, чого Єна вирішила, що я на неї схожа? Хоч може вона усіх злих тітоньок так називає.

Марина підвелася. Повісила іграшкову вітрину назад на гвіздок.

– Ти мене почекаєш, Зимо? А то фізіологія диктує свої умови. Ти лиш до малих своїх не йди. Бо вони тебе потім не відпустять. А я тобі ще не все розповіла. А ти маєш бути в курсі. Бо ти тут тепер, як дворецький та охорона в одному обличчі. В одній морді.

Біла, як справжня зима, собака звелася на лапи, тоді посадила дубцу на підлогу. Усім своїм виглядом демонструючи, що буде чекати.

– Яка ти в мене слухняна, Зимо. Не те, що Єна та Софія. Я їм слово, вони мені два. Хто сказав, що їм потрібен адвокат? Вони самі кого хоч переговорять. Ой. Чого це живіт так скрутило? Ніби й не їла нічого такого. До речі. Уявляєш, я забула повечеряти. Може близнючки мене нагодують. Та спершу до туалету.

Марина зникла за дверима. А Зима, порушивши обіцянку, збігала на кухню й заглянула під стіл. Там в імпровізованому манежі сопіли три мохнаті грудочки. Якби могла, Зима б пустила сльозу. Вона пам'ятала, що їх було п'ять. Та на жаль двоє не дочекалися доки в їхньому житті з'явиться рятівниця Марина й почалапали в інші, кращі та добріші світи. Впевнившись, що з дітками все гаразд, Зима повернулася на свій пост біля дверей у зачинену велику кімнату. Сіла на підлогу й стала уважно вивчати дивну скляну річ, яку нова господиня так дбайливо чепурила. Маленька лялечка за склом помахала Зимі долонькою й підморгнула.