Розділ 33.

Марина не вийшла з туалету, а виповзла, тримаючись за живіт.

– Уяви собі, – звернулася до собаки, – знову неочікувані гості. На цілий тиждень раніше. От халепа. Я й не розраховувала. Не певна чи є знеболювальне.

Марина попленталась на кухню й почала нишпорити в аптечці. Зима прибігла слідом.

– Знаєш, коли я навчалася в універі й в когось з подруг починалися критичні дні хтось обов'язково казав: «радій, зате ти не вагітна». Тоді це дійсно звучало як підтримка, особливо для тих, хто був у стосунках. А після тридцяти то вже звучить як вирок чи діагноз. Або я просто хочу знайти привід поплакатись.

Марина дістала пластинку в якій була лиш одна таблетка. Остання. Зате чудове нагадування, що минулого разу все пройшло не так вже й погано.

– Знаєш, до вчорашнього дня я була певна, що спершу стану найкращою у світі тіткою, а вже потім мамою. Та як кажуть «хочеш зробити щось добре,  то зроби сам». Треба дати брату спокій. Він сам уже у третє намагається стати батьком, й у нього те кепсько виходить.

Марина проковтнула таблетку. Тоді набрала водички з подарованого бутля й запила.

– А от ти молодець, Зимо, – вона опустилася біля столу й зазирнула до щенят. – Ти собі щастя народила не зважаючи ні на що.

Зима лягла на живіт і сумно заскавуліла.

– Знаю, моя хороша, знаю. Власник зоомагазину мені сказав, що їх було п'ятеро. Мені дуже прикро. Якби ж я знала про твою ситуацію, то приїхала б раніше. А так я знову увесь день рятувала «кошенят» і не моніторила соціальні мережі. Бачиш як буває. І Сирафима Микулішна теж була зайнята. Вона своє цуценя рятувала. У Борюсика слабке серце, він часто хворіє. Якби ж нове серце можна було просто купити в супермаркеті, як будь-яку іншу потрібну річ. Та щоб отримати нове серце, потрібно щоб чиєсь життя обірвалося. Та не все так погано. Люди вже працюють аби серця можна було створювати штучно, так би мовити, вирощувати у пробірці. Ти знала, що у нас в місті відкрився інститут трансплантології, а при нім лікарня? А от я не знала. І якби не Єна й не дізналася б. Уявляєш, я вранці всі відомі лікарні обдзвонила аби записатися до травматолога. І, як на зло, скрізь зайнято, або черги ще з сьомої ранку. А тут було віконце. Хоча хто б міг уявити, що в такому місці працює травматолог. Зараз за назвою установи просто неможливо здогадатися чим вони займаються. Хоч насправді всі вони роблять одне й те саме – заробляють гроші. Знаєш, що сказала Єна? Що якби я не була багачкою, то б не вигадувала їй хвороби. Це ж що за логіка така? Виходить, якщо в батьків не вистачає коштів, то їхня дитина автоматично переходить в статус «безсмертної». Це щось за межами мого розуміння. Хоч Яцко й не схожий на батька, що до розбитого коліна кладе подорожник замість ліків. Тай Єна не сахалася ні лікарів, ні інструментів. Значить бачить не вперше. Але вона такі думки видає, що мені аж лячно. Невже це вони з татом про таке перед сном розмовляють? Краще б казки їй читав. Мої казки. В них діткам ніколи не буває боляче. Коли ж ліки подіють? Мені треба йти до близнючок.

Марина скрутилася калачиком на підлозі. Зима підповзла й лизнула її в обличчя.

– Так, мені болить. То, мабуть, стрес. Зараз модно в усьому винуватити стрес. Це він, поганець, покликав цих гостей раніше. А мені тепер думай чим їх пригощати. А от Єна стверджує, що в неї ніколи нічого не болить. Ще й травматолог попався якийсь дивний. Замість діагнозу сказав, що до весілля заживе. А як же наслідки? Зараз заживе, а потім після тридцяти усі колись порвані зв'язки та поламані кості почне на дощ крутити. По собі суджу. Бо я в цих питаннях досвідчена.

Марина лежала й гладила Зиму.

– А знаєш в чому я недосвідчена? В житті, як виявилося. Знаєш, що я з переляку ляпнула Єні? Кажу їй, мовляв, як хтось запитає, то відповідай, що я твоя нова мама. Бо твоя справжня мама, та що тебе народила, тебе дуже любить, але зараз не може тут бути. А я твоя нова мама, дівчина твого тата. Це щоб чужі люди зайвий раз на нас уваги не звертали.

– Ууу, – відповіла Зима.

– Тай не кажи. Обмовилася по-Фройду. Простіше було б назватися тіткою, хрещеною, сусідкою. А то нова мама. Та й ніхто нами не цікавився. То я від Яцка підхопила страх, що мене щось запитають. Тим страхом уся квартира просякла. Ще вранці, коли ми поліцейським свідчення давали. А що ти на мене так дивишся? Звісно, я викликала поліцію. Хоч сам Яцко мені ніякої шкоди й не заподіяв, хіба води трохи вилив, та того шахрая, що його обібрав треба ж шукати. Я не заспокоюся доки його не знайду. А знаєш чому? Бо то хтось з моїх знайомих і від того ще страшніше. Я ж не на кожному стовпі пишу, що самотня жіночка, що майже живе на роботі має чотирикімнатну квартиру. Таку необжиту, ніби її і справді мають в оренду здати. Це, мабуть, Вадим наврочив. Чи може він за цим і стоїть. Чи той король Лев. Знаєш, я коли розповідала про всіх своїх знайомих, що могли б бути причетними, то вже не на Яцка поліцейскі дивилися як на геморой, а на мене. А тоді їхній старший, як то кажуть, видав, що в нього є кузен слідчий і мені конче треба за нього заміж, бо з моєю кармою, то єдиний правильний вибір. Уявляєш. Це мене вже в друге заміж видають. Ще шеф хотів за Алекса просватати. За короля ковбаси, була б королевою біфштексу.

– Ууу, – мрійливо посміхнулася Зима.

– Розумію, – почухала її за вухом Марина. – Для тебе то був би чудовий новий тато. Так ти думаєш. Та на жаль помиляєшся. Бо у Алекса є свої погляди і принципи, що мені геть не до душу. І я може б про них ніколи й не дізналася. Та, не питай нащо, взяла на зустріч з ним Єну. Ну якось боязко мені було її до Анни Дмитрівни відвозити. Думала вже дочекаюся доки Яцко з роботи повернеться. Бо я ж ніби в нього з рук її брала, той так само треба повертати. Хоч це страшенно не професійно, тягти на ділову зустріч з клієнтом дітей. Та знаєш Єна досить, не те щоб слухняна, язика їй треба наколоти добряче, та вона адекватна, з нею можна домовитися. Але вона ніби, як це сказати, як вода, змиває з людей грим і їх стає видно краще. Одним словом, вона нахабна й безтактна.