Розділ 40.

Перші п'ять хвилин дівчатка стверджували, що вже занадто дорослі аби гратися іграшками з Хеппі мілу. Наступні пів години вони шукали де можна влаштувати стоянку для двох рожевих автомобілів, а через годину вже сперечалися кому яка іграшка дістанеться. І Маринин аргумент, що іграшок цілих шість, а їх лише троє втихомирити дівчат не зміг.

– Що обрати? – запитала вона у Яцка. – Замовити ще одну доставку з МакДональдза чи покарати й відібрати іграшки?

– Відібрати й погратися самим, – відповів Яцко.

Він сидів, скрутившись на дивані, в той час, як Марина швендяла усією квартирою не випускаючи з рук телефон до якого й досі був приєднаний павербанк.

– Якщо треба машинка, щоб погратися в мене тут неподалік стоїть пасат, – кинула вона йому.

– О так, – відізвалася Єна. – То є файна машина.

– Хочеш покататися? – запитала Марина. – Давай покатаємось. Тільки після того, як ви розповісте мені правду про дядечка, що вештався під вікнами притулку.

– Ми вже двічі розповідали, – набурмосилась Ангеліна, що кілька разів невдало поривалася повернутися додому.

– Розповідали, – погодилася Марина. – І тепер коли ви одна одну почули зліпіть, будь ласка, все до купи і розкажіть логічну історію.

– Якийсь з вас поганий детектив, Марино, – заявила Софія. – Шерлок Холмс давно б уже знайшов вбивцю.

– А то хіба був убивця? – активізувалася Єна. – Я думала крадій.

– Що у нас красти? – втрутилась Ангеліна. – Хіба підгузки з шафи.

– Що ви робили за парканом? – рішучим та суворим тоном запитав Яцко.

Виглядав він трохи краще побитої собаки, тож ніхто його не злякався.

– Вони мене зустрічали, – відповіла Софія. – Єна зустрічала. Відчинила хвіртку, щоб я увійшла.

– Ангеліна з'явилася нізвідки, – продовжила Єна. – І… почала нас лаяти. Хоч ми нічого поганого не зробили. Ми ж хотіли увійти до будинку, а не вийти.

– Софія живе не в притулку, – ніби поставила крапку Марина.

– Я буду жити там де моя бабуся, – категорично заявила Софія.

– Ми з тобою вже це обговорювали! – почала злитися Марина.

– А ви ж тоді не знали, що вони хочуть розібрати мене на запчастини!

– Хто тобі сказав таку нісенітницю? – стривожилась Марина.

– Таксист! – огризнулася Софія. – В тій лікарні де ми нещодавно зустрілися. Там людей розбирають на запчастини і віддають їх іншим людям.

– Ой! – спохватилася Єна. – І мене ж туди водили. Тату?

– Марино? – ще більше спохмурнів Яцко.

– Я водила її до травматолога. В інститут трансплантології. Там було вільне місце. Софіє! В нашій країні дітей не розбирають на запчастини. З людьми взагалі такого не роблять. Інколи! За власною згодою, людина може віддати частинку себе аби врятувати іншу людину. Наприклад трішки крові. Такі люди називаються донорами. Їх всі поважають.

– А щоб забрати кров, то в мені зроблять дірку? Щоб кров текла? – налякала всіх Софія.

– Без твого дозволу не зроблять! – гнула свою лінію Марина.

– А з якого дива вона буде давати такий дозвіл? – стала в оборону Ангеліна.

– Згадай брата, – звернулася до неї Марина. – Уяви, що він поранився і з нього витекла значна частина крові. Без неї його серце не матиме, що качати. Ти б дала брату трішки своєї крові? Якби тобі для цього потрібно було витерпіти лиш біль маленького уколу?

– Заради мене Артур і не таке робив, – тихо відповіла Ангеліна.

– А Ви б таке зробили? – запитала Єна у Марини.

Замість відповіді Марина пішла у велику кімнату й за хвилину повернулася. У руці вона тримала невеличку прямокутну коробочку обтягнуту бордовою тканиною. Відчинивши її, Марина продемонструвала дівчаткам медальку. Ангеліна перша змогла відірватися від споглядання й прочитати напис.

– Почесний донор України. Це Ваше? Ви що віддали частину себе комусь?

– Цю нагороду отримують люди, що безоплатно здали кров або її компоненти в кількості сто і більше разових максимально допустимих доз, – відрапортувала Марина.

– Тобто Вас кололи цілих сто разів? – вразилася Софія. – І що Вам було не боляче?

– Уколи завжди трішки болючі. Але я знала, що терплю цей біль, щоб допомогти іншим. Адже кров це не те, що можна просто зайти й купити в супермаркеті. Але пам'ятайте, дівчатка. Без вашої добровільної згоди вас ніхто колоти не буде. Вам нічого переживати.

– То що таксист збрехав? – розгубилася Софія.

– Можливо, просто пожартував. Дуже недоречно пожартував. Але так буває, коли люди не володіють достатньою кількістю інформації. Тож почнімо з початку. Ти Софіє втекла, щоб тебе не розібрали на запчастини й приїхала до притулку? Знову на таксі?

– Ну в мене ж немає свого пасату.

– І?

– Я зателефонувала Єні. Вона мене зустріла. А Ангеліна нас лаяла.

– Ангеліно? – Марина вже склала руки на грудях, демонструючи, що буде трясти дівча до останнього.