Розділ 42.

Йшов дід лісом та й загубив рукавичку*. А хто-хто тепер у рукавичці живе? Добра дівчинка Маринка, що довгий час вважала нібито в її квартирі багато зайвих кімнат. Але прийшов такий час коли вона зрозуміла, що тих кімнат може бути замало. Коли намагаєшся врятувати пів світу, то краще бути Брюсом Вейном* і мати невеличкий приватний острів.

А хто-хто тепер у рукавичці живе? Безхатько Яків Теофанович Дарунко, більш відомий як Яцко. То трохи наївна людина, що в погоні за мрією втратила все. Майже. Адже свій найцінніший скарб він завжди носить з собою,  за пазухою і нікому не дає до рук. Ну хіба добрій дівчинці Маринці, що своїм командирським голосом змогла змусити Яцка поділитися найдорожчим – донечкою Боженою,  що хоче аби її називали Єною (запам'ятайте, бо ця мала знається з карпатськими босорками).

А хто-хто тепер у рукавичці живе? Зима! Не котра холодна, а котра вірна. Собака з залізобетонною витримкою. Що трохи заплуталася і не розуміє чиж треба охороняти оселю куди постійно заходять нові люди. Чи може вона щось наплутала і то не її новий дім, а справжнісінький вокзал, прохідне місце загального користування.

А хто-хто тепер у рукавичці живе? Старий, старенький, ще старший та ще кілька їх подружок. Всі вони свого часу віддалися в добрі руки з надією, що їхні життя добіжать кінця тихо та безпечно. Проте на свята трапляються дива. І тепер їм всім доведеться пригадати молодість, гуртожиток, комунальну квартиру, де живуть всі на купі: діти, собаки та… кохання.

А наразі в рукавичку постукав Веніамін Абрамович з кілограмом цукерок «Метеорит» та «майстер» Антон. Решті пожильців довелося трохи потіснитися, що одразу ж викликало незначний дискомфорт.

– Одну секунду, Веніаміне Абрамовичу, – попрохала Марина й повернувшись до Антона, міцно обійняла його. – Ти мій рятівник. Я не знала, що для того телевізора потрібні якісь особливі налаштування. Відколи його повісили на стіну, я його навіть не вмикала.

– Потрібен тюнер, – відповів Антон. – Та ти не хвилюйся, моя феє. Я все купив.

– А ще Інтернет, – пожалілася Марина. – Мого вайфай не вистачає. У них усіх виявляється смартфони, а в деяких ще й планшети. І зроби, будь ласка, в моєму кабінеті дві точки швидкісного через шнур. Бо Яцку немає змоги працювати дистанційно, а йому ще макети треба скинути, бо він учора такої змоги не мав узагалі.

Антон, а заразом і покинутий Веніамін одночасно перевели погляд на незнайомого їм чоловіка, що й досі стояв у коридорі, обіймаючи дівчинку в самій білизні.

– Ви схожі на упирів, – відказала на їхній погляд Єна.

– Єно, – прикрикнула на неї Марина, – тобі спеціальне завдання. По-перше, вдягнися. По-друге, будеш супроводжувати Антона і допомагати. Або так, або будуть тобі мультики як у давнину – з віконця на пташок дивитимешся.

Єна підвела голівку й поглянула на батька. Той самим лише виразом обличчя підтримав Марину.

– Гаразд, – відказала дівчинка, – вдам, що не знаю про існування мобільного Інтернету. І ще я не знаю де у вас тут телевізор. І тоді я заберу ці цукерки замість сніданку.

– Марино Миколаївно, – трохи вразився Веніамін Абрамович, – Вам потрібна допомога з харчуванням цієї дитини?

– Потрібна, – відповіла Марина, натягуючи штани малознайомому дідусеві, що й досі стовбичив посеред коридору. – Віддайте їй цукерки. І я Вам надзвичайно вдячна за подарунки. Вип'єте кави? Якщо звісно в цьому будинку знайдеться вільна чашка.

Сяк-так зорганізовані Мариною жильці «рукавички» розійшлися у справах. Марина ж повела Веніаміна на кухню з надією пригостити кавою ввічливості. Яцко пішов слідом з надією приготувати сніданок Єні, котра після цукерок неодмінно стане ще більш голодною.

– О! Пахне пиріжками, – зауважив Яцко, шукаючи поглядом джерело.

– Сморід дріжджів, – відкоригував його Веніамін, – можливо дріжджового тіста.

– Замовмо з кулінарії супермаркету, – запропонувала Марина. – Наразі це, мабуть, єдиний вихід.

– Я вчора замовляв доставку продуктів, – відповів Яцко. – Єну краще не привчати, бо вона й за морозивом кур'єра посилатиме. Я приготую. Вівсяну кашу з родзинками та молоком. Марино ви будете?

– Буду! Веніаміне, Ви з нами?

– Змушений відмовитися. Вівсянка, то занадто ситно для обіду. А поснідати я вже встиг. Та й, мені здається краще перенести наше побачення в більш комфортні умови. Я сподіваюся після свята Ви будете  вільніші?

– А після свята я буду на роботі, – трохи грубувато відрізала Марина, радше для Яцка ніж дня Веніаміна. – Повертатимусь увечері дуже втомлена й на побачення зможу сходити хіба до власної ванної кімнати.

– Не дарма моя тітонька наполягає аби Ви вийшли заміж. Заміжня жінка стільки б не працювала. Принаймні якби була заміжня за мною.

– І Ви так впевнені, що жодні обставини не змусили б вашу дружину піти на роботу? – ніби між іншим, поцікавився Яцко.

– Та хай ходить. Для власного задоволення. Але не цілодобово. Саме тому чоловікові й варто одружуватися по досягненню певного віку аби забезпечити своїй дружині гідні умови.

Моя дружина ніколи не прибиратиме. Але їй доведеться займатися дітьми. Десь я вже це чула. Говорять так ніби їх майбутня дружина, то якась лялька спеціально підібрана та куплена для них. А життя з нею то фільм, що вже знятий тому буде транслюватися чітко за сценарієм. Ми з братом це вже проходили. І наш сценарій був ідеальним. І актори були талановиті. Та лиш проти законів жанру не попреш. І якщо життя вже встановило позначку «драма», то й пручатися, мабуть, сенсу немає.  А я б не хотіла витратити спільне життя на суперечку в стилі «звільняйся – не звільняйся». Краще вже піти з роботи, бо з'явилося щось набагато важливіше, на що ти б хотіла витрачати свій час. А про вік тут ви трохи праві. Але й жінок це теж стосується. Ти якраз досягла того віку коли маєш квартиру. Чуєш, Марино Миколаївно, в тебе є чудова можливість понабирати квартирантів, піти з роботи, зачинитися в кабінеті й не виходити з відти до тих пір, поки твої казки не опублікують… до першого «няв» під вікном. Не бреши самій собі. Самій собі не бреши.