Новорічна вітрина

Розділ 47.

Сірий сніг розквітне недопалками. Через два місяців так у моєму місті розпочнеться весна. Спонсором усього того буде Антон, який смалить як паровоз. Цікаво яка подія його тутешнього  життя змусила так полюбити цигарки? Та хіба в мене є час аби це з'ясувати? В принципі я могла б зупинити власне весілля … і що? Піти розпитувати гостей чому вони тутешні відрізняються від їхніх копій в альтернативній реальності. Прозвучало б логічне запитання: «А ти звідки знаєш?». Відповідати на нього не хочу.

 

– Ну я ж казала, що не можна обирати для весілля уже зайнятий день. Це все одно, що вставляти самому собі палки в колеса, – підскавулювала  Світлана, поправляючи корони на головах доньок. – Тридцять перше грудня все ж загальне свято, не можна його перетворювати на особисте.

– Не критично, – втихомирював її Маринин брат. – Ще жодна наречена не розтанула від десятка сніжинок, що впадуть їй на голову.

– Все ж треба було обрати готель з критою терасою, – підтримала невістку Маринина мама. – Ці калька сніжинок вже притрусили доріжку.

Марина підійшла до вікна, намагаючись по дорозі не розірвати довжелезний шлейф з прозорого блакитного фатину, що мав на собі сніжно білу вишивку. Хоч у приміщенні було тепло та вона куталася у пухнату напівшубку. Крізь розмальоване морозом скло було видно як Мавпик в костюмі офіціанта похапцем змітав з криваво червоного килима перші… точніше останні сніжинки цього року. Хлопець відчув погляд Марини й обернувся. Посмішка розтяглася на пів обличчя, він підморгнув, перекинув віник ніби меч з однієї руки в іншу і продовжив боротися з негодою.

 

Хоч щось не змінне у всіх світах. Отже, коли наречений  нап'ється до свинячого визгу та втопиться в басейні, буде кому зігріти згорьовану наречену.

Марино Миколаївно, ви хоч не втечіть з власного весілля писати черговий трилер?

 

До кімнати увійшла ведуча.

– Марино Миколаївно. Час настав. На вас очікують. Гостей прошу зайняти свої місця.

– Дівчатка, – Світлана знову схилилася до доньок. – Пам'ятайте, йдете синхронно, не бігти, цукерки по дорозі не їсти.

– Добре матусю, – відповіли близнючки.

Гості разом з ведучою залишили кімнату. Дівчатка в костюмах янголяток переминалися з ноги на ногу біля вхідних дверей.

– Нам вже йти, тьотю Марино?– питала старша. – Скажеш коли нам йти?

– Підемо разом, моє щастя.

Знадвору долинула всім відома мелодія. Оркестр, відпльовуючись від снігу, намагався чесно відробити увесь отриманий гонорар.

- Будьте обережні на сходах, – Марина поцілувала близнючок у червоні щічки й прочинила ширше вхідні двері.

Гості почали аплодувати. Маленькі янголятка поволі, максимально граційно, спускалися сходами, що для безпеки були вкриті товстим килимом. Така імпровізована доріжка тягнулася на три десятки метрів, через увесь двір заміського готелю.

Марина зробила крок, ступивши на килим. Білий чобіток зі срібним контуром сильно контрастував з червоним ворсом. Та зима ніби намагалася стерти цей контраст засипаючи все снігом. Змазуючи контури, розчиняючи кольори. Марина ступала, дивлячись під ноги аби не наступити на цукерки «Рафаелло», що їх замість класичних пелюсток троянд розкидали янголятка. То теж мав бути запланований контраст, який з тріском провалився через новорічний снігопад.

Сходи закінчилися й Марина на мить поглянула назад. Триповерховий готель з чотириповерховою баштою приязно зиркав чорними очицями. Погода продовжувала перефарбовувати його в сріблясто-білий.

Гості стояли по обидва боки від килима, чергуючись з блакитними ялинками, які були обрані в тон весільній сукні. Всі ялинки були в горщиках, по одній ялинці від кожного гостя замість класичних квітів. Завтра все те колюче добро мали перевезти за місто у новий парк.

Марина йшла до свого щастя під м'які аплодисменти. Проте її погляд ніяк не міг зосередитися на кінцевій цілі  – нареченому. Вона ковзала очима по обличчях кожного з гостей, намагаючись зрозуміти навіщо вони прийшли у її життя. На мить її відволік плескіт води. То Мавпик, що замість працювати їв очима наречену, впустив у басейн кілька фужерів з шампанським.

 

Чого басейн не затягнули плівкою? Чого його взагалі не спустили? Він парує? Його ще й підігріли? Ми що й справді поліземо купатися? Те ж мені гарячі джерела. А як туди хтось упаде? Треба зупинити церемонію і веліти прикрити басейн.

 

Прощупуючи периметр басейну, Марина встигла оглянути й прилеглі території, дісталася аж до паркану. Кована конструкція демонструвала хвойний ліс, що знаходився неподалік та жовте таксі, що стояло посеред заметеної дороги.

 

Чого воно таке жовте? Ми ж не в США. Хіба у нас такі бувають? І взагалі, я не замовляла таксі. Ми нікуди не їдемо. Всі гості залишаються на ніч. Таким був план. Хто не хоче йому слідувати?  Хтось точно не хоче. Я бачу рух, в тій машині є водій.

 

Марина зупинилася в ту мить коли маленькі янголята, басейн та жовте таксі вишикувалися в одну лінію.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше