Епілог

Сьогодні тридцяте грудня, на носі Новий рік, а ми до нього зовсім не готові. Пам'ятаю, як рік тому ми з Данилом грали весь цей спектакль, а через кілька місяців не уявляли життя один без одного. Я сиділа на кухня і їла сьоме яблуко. Даня каже, що скоро буду як хом' як, я звісно роблю вигляд, що ображаюся, а насправді зовсім ні. Мені самій смішно з того, скільки я їм. Ні, ну а що ви хотіли від жінки, якій з дня на день народжувати? До речі, ми так і не знаємо, хто у нас буде,а точніше не хотіли дізнаватися. Нехай це буде сюрпризом для нас обох. Я шалено хочу хлопчика, от хочу і все. Хоча, коли народиться дівчинка теж буду дуже рада. Появу донечки дуже чекає Данило, каже буду косички їй плести.
- Люба, яке яблуко по рахунку? Двадцяте? - от зараза, насміхається з мене і аж розливається у посмішці.
- Ага, два... Ай! - мене пронизав просто жахливий біль і тепер Даня був схожий на переляканого котика, якого загнали в куток.
- Кіро, що таке? Почалося?
- Здається так. Ай! - я знову скрикую від жахливого болю і чоловік підхоплюю мене на руки та несе в авто.
Коли ми приїхали у клініку я вже добряче відчувала всі "прелести", про які начиталася на різних форумах. Даня не відходив від мене ні на мить, але в пологовий зал я його таки впустила, бо він так пробивався,здавалося рознесе тут все до бісової матері. Через сім годин я почула плач нашого малюка. Дівчинка! Це наша дівчинка, наше сонечко. Коли нас вже перевели у палату, я помітила які заплакані очі були в мого чоловіка. Даню впустили до мене ледь не з боєм, але впустили.
- Дякую... Дякую за донечку, кохана.
Ми міцно обнялися і так сиділи, поки нам не принесли нашу крихітку. Я ніяк не могла відірвати погляду від того, як Данило трепетно і ніжно брав нашу донечку на руки. Тим часом наші телефони вже обривалися від настирливих дзвінків наших батьків.
- Кіро, поглянь, у неї оченята як у мене, а носик твій.
- Губки теж мої. Даню, а як ми назвемо нашу красуню?
- Назвемо її Ангелінкою, вона ж наш ангел, що подарував щастя.
- Яке гарне ім'я. Даню, я така щаслива. Здається, тепер я почала вірити у дива.
- Що-що? Вибач , не почув, - каже чоловіки, на мить відірвавшись від крихітки.
- Кажу, я тебе дуже кохаю.
- Я тебе теж. Дуже - дуже, - Данило вкотре почав розціловувати доньку, а я не могла намилуватися цим. Десь в глибині душі відчувала, що дива такі існують, і як би це дивно не звучало, я щиро вірила в це, бо моє новорічне бажання здійснилося. Головне - вірити в це!