Розділ 4. Хеппі енд

До кімнати ми повернулися за 10 хвилин до Нового року. Олексій швидко налив всім шампанське, Марго роздала листочки та ручки, щоб написати бажання. Кожен почав писати те, чого хоче найбільше. Моє бажання було таким: “Нехай Артем стане тим, хто буде зі мною і в горі, і в щасті. Хай це все буде назавжди!” Я дописала останнє слово, коли Маргарита почала кричати:

— Підпалюй, Льошо!

Льошка швидко дістав запальничку і почав, по черзі, кожному підпалювати. Моє бажання догоріло останнім, вже в келиху, коли куранти почали відбивати час. Я випила швидко шампанське. “Будь ласка, нехай збудеться!” Я ніколи так не хотіла нічого, як зараз бажаю, щоб це “новорічне диво” залишилося зі мною назавжди.

Курант б’є останній раз, і всі ми починаємо кричати “З Новим роком!”

— З Новим роком, Артем!

— І тебе. Карина, а ти знаєш, що з ким Новий рік зустрінеш, з тим його і проведеш?

— На що ти натякаєш?

— Ти чудова. Я не хочу тебе відпускати.

— Так, “друзі”, сідайте за стіл! Я, взагалі-то, ще на ялинку хочу! - почала сваритися Марго.

Ми розсміялися, але послухали її, бо моя сестричка й прибити могла. Їсти не хотілося, але Артем підкладав і підкладав мені все нові та нові страви. Я вже махала руками, показувала, що не хочу, але він мене не слухав.

— Ти нічого не їла. Їж, бо нікуди не підеш.

— Ти мені не тато і не хлопець, щоб щось заставляти чи забороняти мені щось!

Артем посміхнувся, піднявся зі стільця, став на одне коліно і промовив:

— Карина, ти станеш моєю дівчиною?

— Погоджуйся! - щипає мене збоку сестра.

Льоша просто кивнув. А я дивлюся на Артема і не знаю що відповісти. З однієї сторони — розум, який каже “ні, ти його зовсім не знаєш”, а з іншої — серце, яке каже “він той самий, не відпускай”. І кого б Ви послухали? Через хвилину роздумів, я відповіла:

— Я...

Через 4 роки...

— Карина, ну де ви?

— Ми вже під’їжджаємо. Скоро будемо.

— Добре, чекаємо.

Сестра скинула виклик, я поклала телефон до кишені й глянула на водійське сидіння. Там сидів мій коханий, моє щастя, новорічне щастя.

— Чому ти так загадково дивишся на мене?

— Нічого, сонечко. Люблю тебе.

— І я тебе, квіточка моя. - Артем обережно припаркував машину біля під’їзду сестри. - Ходімо?

Хлопець протягнув мені руку. Це мені нагадало нашу зустріч... Напевно, під натиском спогадів чи ще чогось, я вилетіла з машини та, набравши повні жмені снігу, налетіла на Артема. Він, під впливом шоку, не встиг зреагувати, і ми полетіли на сніг. Свою жменю я висипала йому на голову, за що отримала сніжком по нозі.

Ми б ще довго борсалися б в снігу, якби не Марго, яка йшла до магазину та помітила нас:

— Це ви так спішите до нас? Ну-ну, я вам потім пригадаю це. В будинок йдіть, діти.

Нахиливши голову, ми, як двоє дітей, які провинилися перед мамою. Але, до під’їзду спокійно дійти нам не вдалося. Майже перед самим дверима, Артем послизнувся та впав на п’яту точку. Мій голосний сміх пролунав на весь двір. Не дивлячись на те, що сміх пробирав мене наскрізь, я кинулася на допомогу коханому, але не зовсім вдало. Послизнувшись, я налетіла зверху на Артема. Тепер вже сміялися вдвох.

Якось нам, все-таки, вдалося піднятися і зайти до під’їзду.

Ми сміялися, жартували, діти розказували віршики. По телевізору почався виступ президента. Він, як завжди, повторював одне й те саме, тому його ніхто особливо не слухав. Аж ось, ми почули довгоочікувані куранти.

Марго роздала знову листочки та ручки. Ми почали писати бажання. Чесно, я не знала, що загадати, тому просто написала: “Дякую тобі за все, я щаслива. Хочу завжди такою бути, будь ласка!”

— Запалюйте!

Артем взяв сірники та по черзі почав запалювати листки. Моє, як і колись, запалили останнє. Дочекавшись останнього бою куранта, ми випили шампанське. Я тільки поставила келих з-під шампанського на стіл, як Артем став переді мною на одне коліно і промовив:

— Карина, ми з тобою провели щасливі 4 роки. Це буди найкращі роки в моєму житті. І взагалі, з твоєю появою, моє життя дуже змінилося. Я дуже змінився. Я дуже сильно люблю тебе. З річницею, кохана. Ти вийдеш за мене?

На очі навернулися сльози, які перекрили все, але я побачила як мелькнула каблучка, яку Артем одягнув мені на пальця. Я не змогла нічого сказати, лише кивнула. Коханий обняв мене та закрутив по кімнаті.

— Постав мене, будь ласка. Я хочу дещо сказати.

Коли я відчула тверду підлогу під ногами, видихнула. “Так, спокійно. Ти зможеш. Він зрадіє, обов’язково...”

— Артем, я...вагітна.

Хлопець зупинився і подивився на мене з повним нерозумінням в очах. Але, через хвилину, ця маска змінилася на іншу: радісну, щасливу. Він обійняв мене і погладив по голові.

— Ти — найкраща, пам’ятай. Я тебе обожнюю... - прошепотів мені на вухо мій майбутній чоловік.

Ось так і почалося моя щасливе сімейне життя... Почалося з того, що я повірила в новорічні дива.