55

Детектив Семен Леонідович Їжакевич був красивим чоловіком сорока п’яти років, міцної статури, високого зросту. Вже п’ятий день він намагався знайти бодай якусь зачіпку. Але не знаходив.

– Артеме Миколайовичу, мені прикро це говорити, але поки що все марно. Вона не засвітилась ніде: ні в аеропортах, ні на вокзалах, ні на автовокзалах. Ймовірно, поїхала з дому на таксі, яке спіймала на дорозі, чи попуткою, або ж в організаторів цього дійства був власний транспорт. Можливо, це був автобус чи бусик: так простіше перетнути кордон непомітно. Якщо вона виїхала за кордон, звісно. Та як би там не було – сліду поки нема. Але я не здаюсь. Знаєте, і не такі бували безнадійні ситуації, і все ж траплялися дива, ситуації складалися, з’являлися зачіпки, і люди знаходились.

– Дякую вам, Семене.

Артем з важким серцем провів Їжакевича до воріт. Небо нахмарилося і подув сильний вітер. Дійшовши до будинку, Артем почув дзвінок і мусив вертатися: раптом детектив щось забув. Але біля воріт стояв Роман.

– Привіт! Є якісь новини?

– Привіт. Нема, на жаль… – Артем потупив погляд. У цей момент з неба почали падати важкі й великі дощові краплі. – Ходімо в дім?

– Так, зайду.

Дощ линув як з відра, почулися розлогі розкати грому.

– Що – жодних зачіпок? – Рома сьорбав свіжозварену каву.

– Детектив не зміг вийти на слід. Каже, що поки.

– А Танин ноутбук він дивився?

– Начебто так… Але я не впевнений…

Рома обнадіявся:

– Можна я ще гляну? Раптом вони чогось не помітили.

– Та авжеж! Все, що б могло якось нас вивести на слід.

Роман ввімкнув комп’ютер.

– Неймовірно! – вигукнув Роман.

– Що?

– Нема нічого! Повністю почищений ноутбук! Повністю, Артеме!

– Не може бути!

– Хто б це міг зробити?

Артем задумався:

– Не маю жодного уявлення… І кому це знадобилося?

– А спитай у свого детектива, чи він дивився ноутбук.

Артем набрав номер Їжакевича:

– Семене, пробачте, забув спитати, чи дивились ви Танин ноутбук? Угу… Угу… Як ви гадаєте, чиїх то рук справа? Гадаєте? Ну, гаразд, з’ясовуйте.

Артем закінчив розмову. Він виглядав спантеличено:

– Семен теж про це знає. Він вважає, що ця чистка ноутбука і зникнення Тані безпосередньо пов’язані. І це схоже на якусь замовну справу…

Рома зблід:

– Невже її дослідження так комусь заважали? Це ж звичайне блогерство. Невже хтось сприймає таке всерйоз?

– Та може, якраз і сприймає. Батько не раз казав мені, що на нього тиснуть через Таню.

– Та ну!

– Та так… – Артем зітхнув. – Якийсь глухий кут… Страшно подумати, що з нею могло статися щось страшне…

– Не кажи так. Ми поки нічого не знаємо, тому не можна вішати носа.

– Ром, дякую тобі. Це справді дуже вчасно – твоя підтримка. Я постійно намагаюсь триматися, нікому не показувати, що в мене зараз на серці. Батько не підтримує, тільки глузує. Думає, що Таня просто загуляла. Але ж ти сам бачиш: просто так з ноутбуків інформація не зникає…

Артем, здавалося, розкис, як небо, що цілий день трималося і супилося, та надвечір не втрималось і розревілося затяжною грозою. Він доручив водієві відвезти Романа додому, а сам намагався не думати. Ліг відпочити і провалився в глибокий цілющий сон.