Ножни

56

Артем на знаходив собі місця. Невідомість і неможливість щось змінити зводили з його розуму. Він би все кинув і сам би подався на пошуки, але ж у якому напрямку?

Такі метання привели його до екстрасенса Вероніки.

Жінка водила руками над світлиною Тані. Поміж її бровами напружено тремтіла глибока зморшка. Артем схвильовано чекав.

– Я ще минулого разу сказала їй, що через її заняття їй загрожує небезпека.

– Так? – здивувався Артем. – Вона мені нічого не казала.

– Я їй сказала, що небезпека буде йти від людей з вашого оточення. І ще невідомо, чи зможе вона пройти це випробування.

Артем злякався:

– Вона може померти?

– Не хочу вас лякати, але й марно обнадіювати теж. Небезпека справді зараз нависла над нею густою хмарою. І ваші зусилля можуть неабияк їй допомогти.

– Але що я можу зробити? Я навіть не знаю, де вона зараз знаходиться.

Вероніка зробила глибокий вдих і видих, намагаючись зосередитись. Вона якийсь час мовчала.

– Погано бачу. Точно бачу, що вона не в Україні. І ще – місце, де Тетяна перебуває, не добровільно нею обране.

– Її утримують силою? – серце Артема металося в тривозі.

– Так.

– Але хто?

– Не можу більше сказати. Єдине, що бачу якийсь код. Не знаю, до чого він, але раптом це допоможе.

Вероніка записала на листочку код із літер і цифр.

– Дякую… Але, можливо, ще щось можна побачити? – Артем чіплявся за будь-які проблиски надії.

Вероніка зосередилась. Вона заплющила очі і виглядала дуже напруженою. Потім схопилась за голову.

– Ні, не можу. Вибачте, чомусь не видно.

З-за хмар визирнуло червоне око призахідного сонця і стало сліпити очі. Вікна квартири Вероніки дивилися прямо на захід. Артем задумливо мружився. Вероніка поблажливо дивилась на муки, якими повнилось його обличчя. Здавалось, вона відчувала себе винною за свою неспроможність допомогти.

– Дякую вам дуже. Хоч якась інформація, – Артем машинально провів рукою по волоссю.

– Хотілось би сказати щось більше. Але наче знов якийсь туман… Однак хочу однадіяти: скоро ви все дізнаєтесь. Звідки – не скажу, бо не бачу. Але ось щойно ясно побачила: все з’ясується дуже скоро.

Хмари надимали червоні призахідні вітрила. Вітер хвилювався їхньою мрійливою красою. Його хвилювання коливалося в унісон з Артемовим диханням: нарешті з’явилася надія. Бодай невеличка – але це більше, ніж нічого. Вероніку він знав років десять. Батько часто вдавався до послуг ясновидиці. І вона ніколи не помилялася. Так, бувало, що не могла чогось побачити, але якщо вже бачила, – то була чистісінька правда. І тепер, коли вона сказала про близьку ймовірність отримання інформації про Таню, він неабияк зрадів. Його бажання її рятувати нарешті випурхне з клітки невідання на волю. Це було якось по-дитячому, але так світло і радісно, немов те гаряче сонячне око на зігрітому багрянцем небі.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше