59

Флоренція зустріла їх дощем. Ні, не просто дощем – зарюмсаною, розкислою міною. Досить скоро, однак, упали останні краплі, і сонячне сяйво рясно і сліпуче залило клуби водяної пари.

До замку їхали мовчки в орендованому автомобілі. Що чекало попереду? Де саме могла бути Таня? Чому не повернулась після запланованого закінчення шабашу?

У замку від адміністратора дізналися, що Маріанна з групою вирушила до Венеції, а повернення заплановане лише на восьму вечора. Чоловіки вирішили поїхати до Флоренції і прогулятися історичними місцями. Для Роми це була перша поїздка до Італії, і він із захватом поглинав очима красу старовинної архітектури. Артем, хоч і не бував раніше у Флоренції, не міг розслабитись. Його серце билось у тривозі. Він надіявся, що ця група, яка поїхала з Маріанною, і є та сама група, з якою Таня з невідомої причини затрималась. Він згадував дружину і жив передчуттям зустрічі.

Вони піднялись на купол Брунеллескі собору Санта-Марія-дель-Фьоре.

– Боже мій! Як вони це робили? – дивувався Рома. – Такі ажурні мармурові прикраси, такий купол неймовірної конструкції! Це неможливо з тими технологіями, про які нам розповідають. Таня була права.

Артем задумливо озирав краєвиди, що розстилалися перед очима. Безсумнівно, таке прекрасне місто не могли збудувати дикі варвари, в яких у головах лише темрява і безкінечна колотнеча й різанина. Ні! Щоб спроєктувати і спорудити такий шедевр, як цей собор, потрібно мати витончені уми, що не можуть жити без краси і гармонії, що живляться духом з небес. І Таня про це весь час із захватом йому говорила.

Таня… Вочевидь, вона була тут. Можливо, ще вчора. Її чутливе серце трепетало перед такою шедевральною красою. Артемові очі несподівано засвербіли сльозами. Він не впізнавав себе. Але йому це подобалось.

Вони знов приїхали до замку о пів на восьму вечора. Сиділи біля басейну в мовчазному очікуванні. Нарешті підійшов адміністратор і повідомив про повернення групи. Артем і Роман перезирнулися.

Артем з нетерпінням оглянув групу у холі. Однак Тані серед присутніх не було.

– Чим можу допомогти? – звернулась до нього Маріанна. – Я Маріанна, коуч цієї групи.

– Мене звати Артем. Я шукаю свою дружину Тетяну.

Маріанна розгублено забігала очима:

– У нас нема Тетяни, – вона намагалася бути спокійною і самовпевненою, як завжди.

– Але була? – Артем помітив хвилювання дівчини.

– Тетяна… Авторка каналу «Нотатки допитливої»?

– Так-так, це вона, моя дружина.

– Але як ви нас знайшли? – нервувалась Маріанна.

– Це вже моя справа як. Давайте по ділу. Де Таня?

– Вона була з першою групою. Зараз уже друге коло нашого з’їзду і інші учасники.

– А учасники першого кола покинули замок?

Маріанна нервувала досить помітно:

– Ще 27 червня…

– Тоді де моя дружина? Ви особисто їх провели, посадили на літак чи автобус?

– Ні. Це не входило в мої обов’язки. Востаннє я їх бачила у підземеллі під собором Санта-Марія-дель-Фьоре.

– У підземеллі? – здивувався Артем.

– Так, це був сюрприз. Відвідання прихованих підземель під Дуомо. Мені лише доручили їх провести. Сюрприз у підземеллі готувала не я. І група після того мала їхати в аеропорт.

– Вони з речами вирушили в підземелля?

– Ні, звичайно. Речі ми відправили бусиком.

Семен вирішив долучитися до розмови:

– Ми б хотіли поговорити з водієм бусика, який віз речі. І чи можна отримати дані щодо рейсу, яким мали летіти учасники вашого з’їзду?

– А чому ви так хвилюєтесь? Щось трапилось? Ваша дружина не повернулася? – Маріанна намагалась показати свою непричетність до того, що сталося.

– Так, не повернулася, – зітхнув Артем.

– Гм… Добре, я дам вам дані рейсу. А водій у дворі замку. Він зараз саме миє бусик. Можете поспілкуватись. Я тим часом сходжу в свою кімнату. Дані рейсу в мене у ноутбуці.

Маріанна квапливо побігла сходами нагору.

– Ром, зачекай її тут. А ми з Семеном сходимо поговоримо з шофером.

Семен з Артемом вийшли на подвір’я. Там справді був водій. Він порався біля бусика.

– Доброго вечора! Мене звати Артем.

– Доброго. Андрій, – водій простягнув руку Артемові. – Чим можу бути корисний?

– Я шукаю свою дружину. Вона була тут з першою групою. Ви везли речі учасників групи в аеропорт після закінчення з’їзду?

– Я…

– І всі учасники розібрали свої речі? – спитав Артем.

Водій знітився:

– Поправді я нікому не віддавав речі.

– Як так? – здивувався Артем.

– Ми з Андреа перенесли всі речі у камери схову. Я не чекав на учасників групи.

– Хто такий Андреа?