Ножни

65

Семен подзвонив серед ночі:

– Збирайтесь, я буду за десять хвилин. Будьте готові їхати.

Артем і Рома підскочили, хутко вдяглися і вибігли до дороги. Незабаром з темряви виринула автівка темного кольору. Семен загальмував. Артем відчинив дверцята. На задньому сидінні спав пасажир. Серце стрепенулось: невже це вона?

– Так, це вона, нам вдалося, – немовби прочитавши його думки, відповів Семен. – Сідай поряд.

– А що з нею? – спитав Артем, коли машина рушила нічною трасою.

– Вона дуже слабка, ймовірно, під дією препаратів.

Артем погладив її по спині:

– Танечко…

Вона не відповідала. Артем узяв її за руку. Крижаний холод її пальців болем відлунювався в його серці. На мить виникло відчуття нереальності всього, що відбувається. Артем струхнув головою. Ні, це було насправді. Ось вона, поряд, холодна, знесилена, але жива. І така рідна.

Темрява поглинала світло їхніх фар, неначе голодний дракон. Швидко і мовчки. Вони їхали в тиші, завмерши, не вірячи успіху своєї справи. Хотілося розслабитися і видихнути. Але ніхто з них не міг цього зробити.

Незабаром горизонт зашарівся рожевою смужечкою, сповіщаючи про наближення кінця темряви. Таня заворушилась. Артем нахилився над нею:

– Мила моя… Танечко…

Вона намагалась розплющити очі, але повіки були надто важкі, і вона знов поринула в сон.

Вже перед самим світанком машина зупинилась у горах. Артем з допомогою Роми виніс Таню на руках. Автомобіль сховали поміж заростями.

Чоловіки пішли стежкою, що ледве проглядалась поміж чагарниками. Через якийсь час вони опинились над прірвою-колодязем. Внизу, на дні цього скелястого колодязя, були руїни старовинного закинутого замку.

Стежкою, помалу спускаючись, дійшли до порослого мохом кам’яного мосту, перекинутого через річечку, що швидше була схожа на заповнений водою рів навколо замку.

Вони зайшли всередину. Замок дмухнув на них подихом затхлості і духом вікового мудреця, що зловісно мовчав, не бажаючи ділитися жодними таємницями. А знав він їх безліч…

Таню віднесли на другий поверх. Вони зайшли у велику залу. На стінах збереглися вицвілі фрески, а в торці зали на них дивилася рельєфна Богомати.

У залі було кілька дерев’яних лавок. Семен дістав із сумки плед і застелив лавку. Артем обережно поклав Таню.

– Довго вона ще спатиме? – спитав Артем.

– Хтозна. Я зараз вколю їй препарат, що сприятиме швидшому виведенню токсинів з її організму.

Семен зробив укол.

– Хлопці, сходіть-но хто-небудь назовні, огляньте, чи нема нікого, – попросив Їжакевич.

– Я піду, – озвався Роман. Його лункі кроки за мить наповнили тишу, що, мов кисіль, густо наповнювала усе в цьому дивному місці.

Артем сидів поруч із Танею на лавці і уважно дивився на її змарніле обличчя, намагаючись вгадати, що їй довелося винести за весь цей час. В якийсь момент він відчув втому, очі пекло. Він схилив голову на руку і заплющив очі. Свідомість почало тягнути в сон. Зненацька почув голос:

– Артем… – Таня кволо дивилась на нього. Її мова була зовсім тиха.

– Боже мій! – Артем нахилився і міцно обійняв дружину. – Отямилась!

Семен підійшов до них.

Таня з тривогою дивилась на Артема. Вона простягнула руку:

– Чіп…

– Дідько! – вигукнув Семен. – Як же я не здогадався?!

– Що таке? – не розумів Артем.

– Вони встановили їй чіп!

– Господи…

– Таню, покажіть, де він?

Таня показала місце на правій руці між великим і вказівним пальцем.

– Це дуже погано, – бурмотів Семен, дістаючи з великої сумки металевий кейс. Узявши шприц, Їжакевич наповнив його з ампули якоюсь рідиною.

– Це знеболювальне, – пояснив він, колючи його у Танину руку. – Мусимо поспішати, тому операція буде болісною і не дуже якісною. Пробачте.

Семен дістав інструменти і прилад, яким виявив точне розташування чіпа.

– Артеме, будеш асистувати.

– Гаразд.

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше