69

Семен повернувся за дві години. На щастя, час перебування в лісі виявився спокійним.

Сівши в машину, перевели подих. Зараз перед ними стояло завдання швидко доїхати до міста Барі, щоб сісти на паром до чорногорського міста Бар.

Довгий час усі мовчали, переварюючи все, що з ними сталося. За вікном на великій швидкості пролітали поля і дерева, вдалині поволі рухались сині гори. Часом дорога пролягала через невеличкі містечка.

Нарешті Таня спитала:

– А що з іншими учасниками групи? Їх не вдалося врятувати?

Семен відповів:

– У нас була інша мета. І, мабуть, краще не знати, що сталося з іншими…

Таня зітхнула:

– Коли я була там… моїх колег-альтернативників забирали по одному… Кудись виводили… Вони поверталися напівживі, з порожнім поглядом… Лежали мовчки…

– А тебе… теж кудись водили? – несміливо спитав Артем. Він боявся завдати Тані болю своїми розпитуванням, однак дуже хотів знати, що їй довелося пережити.

– Напевно… – відповіла вона. – Я не пам’ятаю… Якісь провали в пам’яті… І теж було відчуття порожнечі, і дико хотілося спати. Лише пам’ятаю сильний біль… І як мені вживлювали чіп... Картинка така перед очима… Хоч не пам’ятаю, як саме і в якій послідовності все робилося. Вони щось кололи нам, регулярно. І від тих уколів сприйняття затуманювалось, сни здавались надто реальними, так наче свідомість переміщувалась в інший вимір…

Артем зі співчуттям пригорнув Таню:

– Бідна моя…

Він гладив її щоки, а відтак ніжно поцілував. Таня відсторонилась і опустила очі.

– Артем… Маю тобі сказати…

– Що таке?

– Я втратила нашу дитинку…

Артем помітно засмутився.

– Пробач мені… – з-під її опущених повік потекли рясні сльози. – Якби не ця поїздка… Все було б гаразд з нашим малям.

– Ну що ж… Нічого вже не змінити… Зараз головне – що ти жива, – Артем обійняв Таню якось особливо чутливо і тепло. Вона вдячно стисла його руку в своїх долонях.

Далі знов їхали мовчки. До самого Барі.

По приїзді Семен оглянув рану Романа.

– Як почуваєшся?

– Та наче нічого, більш-менш.

– Гаразд, я сходжу в аптеку, куплю дещо для кращого загоєння. До лікарів краще не звертатись, сам розумієш.

– Напевно, – погодився Рома.

Семен пішов.

– Рома, дякую тобі, – Таня із теплотою дивилась на Романа. – Ти дуже сміливий.

Рома усміхнувся:

– Ну, не такий уже й сміливий… Але я не міг залишити свою подругу в біді.

– Це щастя, що в мене є такі, як ви… – Таня знов просльозилась. Вона пригорнулась до Артемового плеча.

Коли Семен повернувся, Таня попросила:

– А можна ми зайдемо в базиліку святого Миколая? Ніколи не була біля його мощей. Хотілось би помолитись за добру дорогу і благополучне повернення додому.

– Ну, гаразд, сходіть удвох з Артемом. Тільки не особливо розгулюйте. Зараз головне – сісти на паром, тоді можна буде трохи розслабитись. Навряд чи хтось поїде за нами за межі Італії.

Артем підтримував Таню під руку: вона почувала себе ще надто слабкою. Поволі спустилися в крипту храму.

Тиша і благодатний спокій уперше за довгий час наповнили душу Тані. Вона сиділа навколішки перед святими мощами і тихо молилась. Артем тримав її під руку. Було напрочуд мирно. І це було диво. Цей мир у душі – після всіх бід, які довелося перенести.

Паром відчалив пізно ввечері.

– Пощастило з паромом, – сказав Семен, коли усі четверо стояли на палубі і дивились на вечірні вогні Барі. – Він не щоденний. Ми планували, розраховували дорогу. На щастя, ніде не затримались, і в нас вийшло.

– Так, це щастя, – погодився Артем. – Ми підемо відпочивати вже. Важкий день.

– Так, важкий. Ромо, на треба перев’язати твою рану. Тому ми теж ідемо в каюту.