72

Наступного дня Артем поїхав у справах фірми, яких за час його відсутності накопичилось чимало.

Таня все ще не дуже добре почувалась. Тому встала з ліжка о дванадцятій. Був спекотний літній день. Вона вийшла на подвір’я і сіла на лавку. Відчуття безпорадності терзало її зсередини. Не було жодної людини, яка б могла підтримати її в цей момент. Самотність і розпач важкою хмарою нависли над нею.

Артем нічого не хотів чути про розлучення. Але батько рішуче дав йому зрозуміти, що їх не залишать у спокої, поки Таня буде частиною їхньої родини. Як би їй не хотілося назавжди стати каменем спотикання, за що сам Артем з часом міг би її зненавидіти…

Зателефонував мобільний. Це був Микола Артемович. Таня з острахом відповіла.

– Ну, здрастуй, невісточко!

– Здрастуйте… – несміливо відповіла Таня.

– Не буду питати, як у тебе справи, бо мене це не цікавить. Перейдімо одразу до справи. Ти маєш піти від Артема. Просто взяти й піти.

– Просто так… піти?

– Ти зіпсуєш йому все життя. Ти вже кинула тінь на нашу родину. Через тебе в нас почались проблеми в бізнесі. Ти навіть не уявляєш, скільки сил було покладено і мною, і Артемом на це. Це справа всього нашого життя. Невже ти настільки черства і вперта, що не розумієш цього?

– Розумію… – стиха відповіла Таня.

– Ну, як розумієш – то маєш вчинити мудро. Оці всі ваші «люблю» – це швидко мине. А що залишиться? Якщо через тебе Артем втратить своє дітище, свою компанію, він же тобі ніколи не пробачить. Це так чи інакше зруйнує ваш шлюб. Це я тобі кажу з висоти років і досвіду. Тому краще не затягувати і не руйнувати того, що ще можна врятувати і виправити. Просто піди.

Микола Артемович скінчив розмову. Таня сиділа засторопівши.

І справді – хто вона така? Чому через неї хтось має страждати? І не просто хтось – а її коханий, його рідні… Невже її амбіції вище за все?

Вона рішуче підвелася і пішла в дім.

Ну ось і все. Таня збирала свої речі. Вона з болем дивилась на все в цьому домі, в якому стала по-справжньому щасливою. Скільки хорошого відбулось із нею за цей час. І вона сама все зруйнувала. Своїми руками все знищила. Авжеж, уже не буде як раніше. Тепер нічого не буде як раніше. Цей дім уже не буде для неї обителлю щастя. Як раніше… Як вона цього не розуміла? Як не цінувала? І тепер мусить заплатити за свою невдячність надто високу ціну. Уже заплатила, втративши дитину від чоловіка, якого любила, ризикуючи життям коханого і друга… І ще має заплатити. Адже доля не прощає невдячних.

Вона переступила поріг і перенесла валізу. Ще раз із щемом у серці окинула все поглядом. Поклала телефон на лавці біля дому і ходою переможеної людини попрямувала до воріт.