2

От уже ці інтелігенти, що мають за подвиг обійняти дівчину за плечі! І так, зрештою, на це ніколи і не зважуються.

Таня була таємно закохана в Сергія, який ходив на старовинні танці, що проходили при клубі історичної реконструкції «Самбатас». Їй здавалось, що вона теж йому подобається, коли вони опинялись у парі під час уроків танців. Він тремтів, хвилювався. У ці моменти її серце радісно билося, обростаючи крилами надії на взаємність. Однак час ішов, а Сергій не робив жодного кроку назустріч.

Таня мучилась думкою, що не може зробити крок назустріч першою, бо має дитину. Чи захоче він починати стосунки з тією, у кого з попереднього шлюбу лишалось таке придане?

Сергій дуже імпонував їй. Він також був киянином, навчався в київських навчальних закладах і був майже її однолітком. Він захоплювався історичною реконструкцією, що було співзвучним її інтересу до минувшини. Він був високим, підтягнутим і дуже гарним з лиця, а до всього – ще й скромним.

Після кожного танцювального заняття, коли вдавалося потанцювати з Сергієм, Таня відчувала приплив адреналіну. Наступні дні вона жила спогадами про кожний погляд, кожний жест, кожний дотик Сергія. Але траплялося (і нерідко), що Сергій опинявся в парі з іншою дівчиною. Тоді настрій падав нижче від нуля, адже заняття були лише раз на тиждень. І дні після такого «невдалого» заняття проходили в очікуванні нової зустрічі з Сергієм.

Таня дружила з ним у Фейсбуку. Але дружила – як усі. Без особистої переписки. Лише таємно стежила, коли Сергій, з’являвся онлайн. Відчувала, що він поряд – і серце від того грілося особливим відчуттям.

Отаке було це почуття, яке прикрашало життя розлученої мами чотирирічної дитини. Жила зовні ніби звичайно, занурюючись у побут, вирішуючи проблеми повсякдення, а внутрішньо – у думках і мріях про життя з Сергієм. Тішила себе, що ще трохи – і він неодмінно кудись її запросить на побачення. Щоразу на заняттях виглядала краще й краще. Підфарбовувалась, одягала гарненькі сукенки. Проте жаданого першого кроку від улюбленого не було.

Якось Таня поверталась з дня народження подруги. Підігріта вином і  розмовами про стосунки з чоловіками, вона зважилась написати Сергію першою. Прямо їдучи в автобусі, зайшла у фейсбук і набрала повідомлення:

Привіт.

Довго думала, чи писати. А якщо так – то що. Адже так легко говорити зі старим добрим приятелем або із зовсім незнайомою людиною (як от цей турок, що мені в цей момент наорює, завжди дивувалась, як вони натовпами легко пишуть і першими заговорюють, або як американці з американських фільмів не заморочуються зовсім). І от у процесі міркування згадався мені син мого співробітника. Іллюша. Років 6-7 назад він часто приводив його на роботу. Йому тоді було 6. І Іллюша приділяв мені неабияку увагу. Я йому подобалась – але не як тьотя якась, а, мабуть, як жінка. Він називав мене «Танюша». І він, звісно, не знав, що йому від мене треба. Але він виділяв мене з усіх татових співробітників і співробітниць. Я була його фавориткою. Йому не потрібно було добирати слова, він був вільний від стереотипів і страхів. Так ось. Зараз я почуваюсь подібно до того хлопчика. По відношенню до тебе. Ти мені симпатичний. Але, на відміну від Іллюші, я не можу проявляти свою симпатію. Бо в мене купа стереотипів і страхів.

Я, як і той маленький хлопчик колись, нічого не можу запропонувати. Я не можу втручатись у твій плин життя і нав’язуватись зі своїм спілкуванням. Але маю таке бажання – спілкуватись. Якщо це взаємно – то не буде меж радості…

Я все думала, що важко бути близько, й водночас далеко. І важко, що хвилювання не дає проявляти увагу (то око сіпається, то голос тремтить)…

Вибач, що напрягла (якщо це все тобі неприємно знати). Мені це нелегко казати. Мені важко. Але зрештою, краще жалкувати про те, що сказала, ніж не сказати і жалкувати.