3

Вона чекала його відповіді. Боялась, але чекала. Хвилювалась, уявляла, тремтіла, заходила раз-по-раз у Фейсбук… Майже не спала в першу ніч. Вино вивітрилось, а хвилювання наростало. В дитячому ліжечку маленький Мирончик мирно сопів. А її сон не брав. Усе думалось, думалось. Як він їй напише, що давно чекав від неї такого листа, що боявся наблизитись, бо, можливо, вона не хоче знати чоловіків після невдалого шлюбу. А вона сама зробила йому такий подарунок, і тепер він стане найщасливішим чоловіком на світі. Думала, яка вона буде нарешті щаслива. Думала, що як могла колись так оступитись і вийти за Віталика. Адже він зовсім-презовсім не її типаж. З геть зовсім інакшими поглядами на життя. Як вона цього не помічала? Як могла подумати, що їй буде з ним комфортно.

Ну от – знов згадала Віталика. Навіть тепер – у передчутті справжнього, великого кохання, яке ось-ось з нею станеться.

Настав ранній ранок. Таня заснула.

Прокинулась якось раптово. Ніби від якогось переляку. Одразу згадала про свій лист до Сергія. І стало якось соромно. Гірке відчуття жалю за свій вчинок било з розпачем у груди. Як вона могла? З дитиною. Хіба він захоче? А тепер ще й поставила його в незручне становище: йому буде незручно приходити на танці… А якщо відмовить їй у взаємності? То це їй тепер доведеться припинити танцювальні заняття. Бо вона не переживе такого сорому. Це був надто радикальний крок.

Таня дуже шкодувала про свій вчинок. Але з іншого боку – це був вихід. Вихід із замкнутого кола мовчазних зітхань і тремтінь. Це була крапка. А може навпаки – точка відліку. Але вже не ходіння по колу. Цим утішала себе, проганяючи самодокори, що сипав протверезілий розум.

Так минув день. На голках, в очікуванні. А потім – ще один.

Її лист був переглянутий – вона це бачила у Фейсбуку. А відповіді все не було.

Минув тиждень…

О Боже… Невже він такий боягуз, що не зміг навіть написати про невзаємність до неї? Ця думка гнітила ще більше, ніж усвідомлення того, що вона помилялась, гадаючи, що симпатична йому.

Ну як так не відповісти? Адже вона не потворна, а навіть дуже гарна. Чемна і обережна у спілкуванні. І написала виключно приємне для нього. Невже так складно було написати кілька рядків?

Чекала і весь наступний тиждень. Чекала не чекаючи. Вже зневірившись майже цілком. Але глибоко в душі сподівалась. Сподівалась, що не обманулась у своєму виборі.

А може, це така доля? Вибирати весь час не тих? Тягнутись серцем до людей, які відштовхують, яким не потрібні ці почуття? Для яких вона неприємна…

Минув третій тиждень. Чекання стало тяжким каменем на шиї, який душив дедалі більше. Вирішила рятувати своє психічне здоров’я і припинити чекання. Інакше, як видалити Сергія з друзів, Таня не придумала як. Тому вирішила: все! Тверде «все». Не мучитись більше, не сподіватись. Не вірити почуттям і закрити для себе цю тему. Вочевидь, взаємне кохання, про яке вона мріяла, – не її уділ.

Це було гірко усвідомлювати. Не хотілось. Та й не була вона така тверда, як декотрі. Але це потрібно було зробити.

Вона більше не ходила на танці. Друзі дзвонили, писали, чому вона не приходить на клуб. Звісно, вона не могла зізнатись нікому, чому все так. Це гнітило її ще більше.