Ножни

15

Екстрасенс Вероніка була з виду звичайною жінкою – жодних магічних атрибутів, численних намист, китастих хусток, розвішаних по квартирі трав, чорних котів і тому подібного Таня не побачила. Квартира була із сучасним ремонтом, світла, простора, чиста. Вероніка запросила гостей до вітальні.

Вероніка сиділа за столом і, заплющивши очі, водила руками над роздрукованими світлинами озер-букв. Артем і Таня сиділи поряд на дивані і пильно стежили за екстрасенсом. Вероніка супила брови, обличчя її виражало муку:

– Ой, дорогенькі, не можу вам нічого сказати про це місце. Ніби якимсь туманом заслано все. Я намагалась відігнати цей туман з потрібної вам інформації. Але не виходить. За одним шаром туману йде інший. Як слойоний пиріг, розумієте? Треба знати ключ. А я не можу його відшукати. Дуже багато енергії пішло, щоб хоч це зрозуміти. Хтось поставив на це місце захист.

Таня з Артемом дивились на Вероніку, широко розплющивши очі.

– Дякуємо, вам, – сказала Таня. – Вибачте, що вас потурбували. Але така інформація нам теж дуже корисна.

Таня підвелася з дивану.

– Зачекайте! – Вероніка жестом попросила Таню не йти.

– Так. Ви щось побачили?

– Побачила. Але не про те, що ви питаєте. Артеме, ви можете залишити нас наодинці?

– Добре, – Артем підвівся і вийшов з кімнати.

Таня з острахом подивилась на Вероніку.

Вероніка трохи помовчала, а тоді майже пошепки сказала:

– Вам загрожує небезпека через ці ваші пошуки. Вам потрібно бути обережною з усіма людьми, які будуть хотіти співпрацювати з вами у цьому напрямку.

– Мені слід остерігатися і Артема?

– Дорогенька, не можу сказати. Не бачу. Але бачу, що з вашого оточення може прийти велика небезпека. І невідомо, чи ви зможете її пережити.

Таня була налякана. Але не хотіла говорити Артемові нічого. Можливо, це все була неправда. Вона не знала, як ставитись до цієї інформації.

– Що тобі сказала Вероніка? – спитав Артем, як вийшли з будинку.

– Нічого особливого, – усміхнулась Таня.

Артем бачив, що Таня не щира, але не хотів на неї тиснути.

Їхали назад метром. Артем здав машину на техогляд, тому вдалися до громадського транспорту. Поряд з Танею і Артемом сидів простий, з виду зовсім сільський, недоглянутий чоловік. Він голосно бесідував зі своїм  товаришем:

– Біль – це ілюзія. Як накрутиш себе по болю, так і буде боліть.

Таня глибоко здивувалась такій мудрості простого чоловіка. І відзначила для себе, що рівень мислення простих, середніх людей значно зріс за останні роки. І це, певна річ, здобуток поширення інформації через Інтернет.

Вони йшли пішки від метро «Дружби народів».

– Знаєш, завдяки всьому тому, що відбувалося з моїми предками, сьогодні я є. І є тим, чим є. Це дуже круто – бути результатом стількох хитросплетінь долі, – ділилася своїми міркуваннями Таня.

– Так, це правда. Чого ти раптом про таке думаєш?

– Та от той чоловік з метро навіяв на мене такий міркувальний настрій. І ще думала про те, чим є так звана реінкарнація. Ти віриш у реінкарнацію?

– Я думав про це. Але наша родина традиційно християнська. І якось у нас не прийнято вірити в це.

– Я теж християнка. Але часті міркування багатьох про реінкарнацію заводили мене в глухий кут, трясли мій світогляд. І ось я для себе так вирішила. Під час якогось осяяння, чи що… На мою думку, реінкарнація, те, що всі так називають – це генетична пам’ять. Ми всі є чиїмось нащадками. І ми всі складаємось з клітин, побудованих на основі тієї інформаційної моделі, яку передали нам наші пращури через гени. А ця інформаційна модель з часом, від покоління до покоління, обростає новими нашаруваннями інформації. І ця інформація зберігається в генах і передається у спадок від батьків до дітей. І зберігається в пам'яті кожного носія цієї спадкової інформації. Але, звісно, не в активній пам'яті, а в архівованій. І часом ця інформація може випливати в активній пам'яті - за певних особливих обставин. І людям здається, що вони згадують свої минулі життя, вважають, що це реінкарнація. В певному сенсі - це так. Наші предки своєю часткою живуть у нас. Але ми - не вони. Проте нам доступна їхня пам'ять, їхні враження від життя і знання. На клітинному рівні. Можливо, з часом наука навчиться активувати ту архівну генетичну пам'ять. А поки – це все на рівні інтуїції.

– Гм… Цікаві роздуми, – мовив Артем після паузи, що настала, коли Таня закінчила розказувати.

– Як же я тебе люблю, – тихо сказав він і стиснув її руку.

Був сонячний, нехолодний день. І Таня з Артемом вирішили прогулятися ботанічним садом.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше