25

Трішки потепліло, розвеснилось, і Таня надумала виконати свою обіцянку звозити друзів по закинутих замках Європи. А крім цього, таємно плекала наміри відзняти багато цікавезного матеріалу про замки, які не зазнали осучаснення і таїли в собі силу-силенну речових свідків з колишніх часів.

Звісно, Артем відпускав її зі скрипом на зубах. Таня їхала з Ірою, Ромою, Сашком та Надею. Таємно Таня поклала собі до валізи квадрокоптер. Вона була захоплена наближенням поїздки, передчуваючи, що перед нею відкриються нові горизонти для досліджень. Уся подорож була розрахована на два тижні.  Артем домовився з однією турфірмою про приватний тур. Все було розраховано до дрібниць. При цьому друзі мали змогу на місці скоригувати деталі подорожі. Це було неймовірне щастя. Такого з Танею ще не було.

Мирончик залишився з Артемом. І ним у будні поперемінно займалися Павло і бабуся Ніна. А у вільний час Артем сам приділяв малюкові час.

Ще першого вечора Артем відчув непередавану тугу за Танею. Він телефонував їй, однак зв’язку не було.

– Ось так, Миросю, твоя мама нас не чує, – сумовито говорив Артем, однією рукою тримаючи хлопчика на руках, а другою набираючи на смартфоні номер.

– Не чує, – схлипував Мирон.

– Але ми мусили відпустити нашу маму подорожувати: їй це важливо. Нічого, наступного разу поїдемо всі разом. От побачиш.

Була перша неділя після від’їзду Тані. День видався похмурим. Артем гуляв з Мирончиком у ботанічному саду. Раптом подув вітер, пішов дощ. Артемові, ніби навмисно, у цей час почали дзвонити з приводу робочих справ. Він сильно відволікся і не помітив, як хлопчик побіг до басейну-ставка. Малюк захопився хлюпанням у воді. Непомітно заліз ногами. Артем помітив, коли Мирончик був уже добряче мокрий. Чоловік розгубився: як доставити малюка додому, щоб він менше промерз? Якийсь час стояв у безпорадності, не в змозі вибрати правильний шлях додому. Раптом його осяяло. Було вирішено зайти в Іонинський монастир і викликати таксі до храму. Щоб хлопчик якомога менше був у мокрому одязі на холодному повітрі.

Вдома набрав у ванну теплої води і грів Мирончика. Однак уже наступного ранку хлопчик почав сильно чхати, і піднялась висока температура. Артем почувався винним і не зважувався подзвонити Тані. Було вирішено не говорити їй про це. Так само і тещі не потрібно було про це знати. Артем викликав до Мирона лікаря. Лікар сказав, що застуда і журитися не варто. Сама мине. Пити побільше теплого і якнайбільше бути в ліжку. Обидва пункти не вдавалося виконати: Мирон не хотів пити, чим зводив Артема з розуму. Він також зовсім не хотів лежати.

Ще через день почався кашель. Глибокий, пронизливий. Грудна клітина малюка коливалася дуже швидко, дихання було з присвистом, що не подобалось Артемові. Він півночі просидів біля сплячого хлопчика. І твердо вирішив на ранок знову звернутися до лікаря.

Лікар запідозрив щось недобре у Мирончика. Його потрібно було везти до лікарні.

Колишня Артемова теща, мама його першої жінки, була головним лікарем в Охматдиті. Артем вагався, чи звертатися до неї? Він знав, що Анжеліка Леонідівна – одна із кращих дитячих лікарів, які були в Києві. Артем хотів, щоб діагностика була максимально точною, тому переступив через свою образу на родину першої дружини і потелефонував колишній тещі.

Анжеліка Леонідівна запідозрила у Мирончика двосторонню пневмонію. Малюкові зробили знімок легень – і діагноз підтвердився. Запалення було обширним, і лікарка не дозволила проводити лікування вдома. Дитину госпіталізували.