Ножни

29

Таня не бачила світу за рясними потоками сліз. І наче навмисно – не взяла темних окулярів. Було соромно ревіти ось так на людях, їдучи в громадському транспорті. Однак не могла себе опанувати. Почуття захопили її душу у справжній вир.

– О Боже! Мамо, він тобі нічого не сказав?! – зайшовши до квартири розпачливо сказала Таня.

– Та ж кажу, що нічого не знала. Він щоразу говорив, що з Мирончиком усе добре. Я хотіла приїхати, посидіти з малим, але Артем сказав, що в нього на роботі вихідні, і він сам чудово справляється.

– Господи… Я не розумію, нащо йому моя дитина, якщо він так себе поводить? – говорила крізь сльози Таня.

– А що сталося? – схвильовано спитала Ніна Іванівна.

– Мамо, він мені зраджував… – Таня ледве вимовила ці слова. Її трусило.

– Піду приляжу… – вона попрямувала в кімнату. Ніна Іванівна була розгублена. Незважаючи на свою стриманість і холодність, вона співчувала доньці, однак не могла дібрати слів і вирішила промовчати.

Таня міцного заснула, немов провалившись у глибоку прірву.

Прокинулась приблизно о сьомій ранку. Батьки вже не спали. З кімнати вона чула голос тата:

– То що робити з Миросем?

– Та поїду сьогодні в лікарню, подивлюся, як він там, запитаю, коли можна буде його забрати.

– А куди? – невпевнено спитав Петро Олексійович.

– Та куди-куди – сюди! – роздосадувано відповіла Ніна Іванівна.

– Думаєш, не помиряться?

– Не знаю. В будь-якому разі онучку буде тут краще. Не треба поки йому тих потрясінь.

Таня хотіла втрутитись у розмову, однак відчувала потужну апатію, що не давала їй підвестися з ліжка. Згадався вчорашній день. Защеміло у грудях. Лежала і дивилася на візерунчастий килим над ліжком. Мама не прибирала цей анахронізм, попри євроремонт: хотіла, щоб у квартирі лишалось щось раритетне. Ці килими завжди піднімали в душі Тані спогади про дитинство. Зараз було ще більш боляче від споглядання килима, адже в дитинстві все було просто, безжурно і радісно. А тепер… Тепер було за плечима перше невдале заміжжя, біль самотності і невлаштованості у житті, гіркі часи життя матір’ю-одиначкою, косі погляди знайомих, співчутливі шепотіння друзів за її спиною. І тепер ця зрада і перспектива самотнього життя. Таню тіпало. Біль підступав у горло нудотою. Їй захотілося вирвати. Вона підхопилася і побігла в туалет.

– Доброго ранку… – привіталася з батьками Таня, зайшовши до кухні. Вони перелякано дивились на її дуже бліде обличчя.

– Доцю, ти як? – захвилювався Петро Олексійович.

– А що таке?

– Та ти така бліда!

– Іди лягай, – додала Ніна Іванівна.

Таня прилягла, однак через деякий час знову вирвала. Вкрай змучившись і тремтячи від холоду, Таня сховалась з головою під ковдру і заснула.

Ніна Іванівна приготувала бульйон і млинці і вирушила до лікарні.

В палаті вона застала Артема. Він був скуйовджений і зім’ятий. Сидів біля Мирончика, який грав на планшеті.

Побачивши Ніну Іванівну, Мирон кинувся обіймати її:

– Бабуся! Ура! Ти прийшла.

Ніна Павлівна обійняла і розцілувала Мирончика:

– Мій хлопчику, як же я заскучила!

Наобнімавшись з онуком удосталь, Ніна Іванівна поглянула на Артема.

– Доброго дня! – сухо привіталася.

– Добрий день, Ніна Іванівна.

– Артем, ми тобі, звісно, вдячні за нашого хлопчика, але чому ти нічого не сказав мені, Тані?

– Хотів як краще. Це через мене Мирончик захворів. Я відволікся, а він змок у басейні в парку. І замерз. Я не міг наважитись вам про це розказати. Думав, що він одужає до приїзду Тані, – неначе винний хлопчисько, говорив Артем.

– І щоб ми не заважали твоїм побаченням у лікарні?

– Ніна Іванівна, повірте, не було побачень. Так, Сніжана, моя колишня дружина, приходила до мене, але це не були побачення. Я вас дуже прошу, розкажіть це Тані, бо я не можу їй додзвонитись.

– Таня дуже погано себе почуває, завдяки тобі.

Артем схвильовано дивився на Ніну Іванівну:

– Що з нею?

– Не знаю. Лягла вчора дуже рано, а зранку її нудить, морозить.

– Я б хотів її провідати…

– Артем, ти б краще визначився зі своїми почуттями. Навіщо морочити Тані голову?

– Те, що Таня бачила вчора тут, – неправда.

– У неї що галюцинації?

– Ні, звичайно. Але повірте, це була випадковість. Якось соромно з вами говорити на цю тему… Сніжана сама... Я хотів її вивести з палати, а вона накинулась на мене з поцілунком. І я не встиг зреагувати, а тут якраз Таня зайшла…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше