Падіння

Вдарив грім.

Дощ посилювався. Такої сили гроза вмить висмоктувала з Оксани всі сили. Вона це знала, тому, відчувши як слабне і поникає власна плоть, вирішила поспішити. Якщо не наважитися зазирнути в його обличчя зараз – потім на це не вистачить ні сил, ні мужності. Ну ж бо! Пора!

Крок вліво. Ось воно!..

Килим, на якому вона до того стояла, підстрибнув і боляче стукнув по куприку – не помітивши, як ноги відмовляються тримати її тіло, жінка опустилася на підлогу і розридалася. Чоловік перед нею разюче відрізнявся від Матвія, який розділив із нею сьогоднішній сніданок. Все в ньому було неправильне: його знеможений вигляд; сутулі й висохлі плечі; посинілі губи й ніс, що завмерли у зморщеній гримасі; бліда, зовсім без рум’янцю "посмішка", яка лукаво приховувала вже нікому не відомі таємниці і, особливо, сам вираз його обличчя. Він не був огидним чи жахливим. Скоріше смиренним та спокійним. Тільки очі – налиті невідомим для живого Матвія розчаруванням, – стурбовані, наче хотіли вистрибнути з орбіт та докотитися до правої руки. Вірніше до скарбу, який та досі покірно не відпускала.

Що ж там? – Оксана не бачила. Хоча схлипування поволі стихало, потік сліз ставав тільки сильнішим. Через нього її повіки набрякли й, хвала вищим силам, заважали розгледіти коханого детальніше, але образ його бездиханного тіла відбився у пам’яті назавжди. Вона стояла, притуливши підборіддя до грудей та акуратно, щоб не потривожити сон покійника, спираючись на стіл долонями. Так, їй вистачило відваги для того, щоб підійти до нього, та де результат її старань? Причина ретиради[1] його душі так і залишилася загадкою, а поранене несподіваним горем нутро Оксани потребувало відповіді негайно.

Без поглиблених знань у області медицини визначитися із причиною смерті було неможливо. Вона могла оглянути кожну пору на його шкірі, перевірити кожен прихований під одягом шрам та натиснути на будь-які органи, заховані всередині затвердлого тулуба, але відповідь на запитання "чому?" можуть дати тільки спеціалісти. Єдине, що може зробити Оксана – бути поруч з Матвієм та берегти його секрети, занотовані у принишклому біля зупиненого серця блокноті. 

         Все ще з напухлими від сліз очима, вона всілася на диван разом із чотирма аркушами з-під лівої долоні покійного. Картку із його правої руки вона вирішила приберегти на потім. Що, коли там надто особиста передсмертна записка?

Але тоді це б означало, що Матвій знав про свою смерть заздалегідь.

         Випереджаючи думки про безпричинне самогубство чоловіка, вона глянула на перший рядок першого ж аркуша зверху. Починався той із добре виведеної комбінації чисел. Кожен наступний – також. Оглянувши записи непильним поглядом, Оксана одразу зрозуміла, що саме тримає в руках. І чому Матвій приховував це до останнього.   

03.09.2007 р. (14 років)

         Не думаю що це розумно.

Вони називають мене мрійником і максималістом, але хіба мої слова не мають сенсу? Як можна довірити один з найважливіших виборів чотирнадцятирічному? Як я маю визначитися із професією на все подальше життя, коли навіть для вибору морозива мені потрібно порадитися з батьками? Подумати тільки! Вони справді чекають від мене зваженого рішення? У чотирнадцять років?! І я маю з цим миритися? Миритися?

         Мене втомила злість. Усе літо я шукав правильне рішення, обмізковував ким повинен бути, але ця безглузда і невчасна відповідальність надто вже давить. Вона сплутує мої думки. Я, звісно, намагаюся впоратися із цим. Ось, вирішив записувати їх на папір. Мало б допомогти зрозуміти свої бажання, але всі слова, якими можна було б описати моє становище, вже закінчилися. А вкотре писати одне й те ж не хочеться. Тому я ще й малював. Картини, якщо можна їх так назвати, виходили не надто правильними, але я й не для виставки їх готував. Сам процес їхнього написання відволікав мене від проблем і заспокоював. До сьогодні.

Коли кожен день у школі це нове випробування стійкості, то перший день, особливо після затишних літніх канікул – її вбивство. Як виявилося, усі мої однокласники або визначилися із тим, чого хочуть, або визначилися із тим, що не хочуть взагалі нічого. І тут постає логічне запитання: як ті, хто всього рік тому загубилися разом зі мною на екскурсії у сусідньому районному центрі, зараз можуть знати ким хочуть стати напевне? Причому на все життя. Складається враження, ніби мене просто намагаються обманути. Всі. Не хочеться думати про світові змови, але все це видається якимось підозрілим.

У всякому випадку, говорити із ними, однокласниками, було неприємно. Хотілося б сказати більшість, але, думаю, абсолютно всі вони ставляться до цього вибору надто безвідповідально. А деякі з них ще й дозволяються обирати замість себе батькам, або просто йдуть шляхом найменшого опору.

І от, приходжу я зранку до школи і замість того, щоб потонути у запитаннях про проведення літа, чую тільки "Куди поступатимеш?", "Ким хочеш бути?" та "Лишаєшся в десятий клас?". Нічого не маю проти допитливості, але було б значно краще, якби такі запитання зринали у більш невимушених ситуаціях. А не одразу при зустрічі. Якщо це перше, про що вони питають побачивши мене вдруге за два місяці – боюся навіть уявити наскільки вони налякані. А я не боюся. Думаю, через це вони не знають як реагувати  на мене. Тому що я злий, але не нажаханий. Я знаю якій професії хочу присвятити життя і знаю, що вибір цей, зробив сам. Тільки не знаю поки у який ВНЗ вступати й не хочу поспішати, як це роблять однолітки.