Інтерв’ю з Осінню, або пригоди юної журналістки

Глава 3. Осінній танок

Неповторна симфонія вітру й дощу,

Я краплі ловлю своїми руками.

Забуду про все і сльозу відпущу,

Залишусь сама наодинці з думками.

 

Стрімкий осінній дощ барабанив по даху. Автомобілі з ввімкненими фарами летіли на великій швидкості, бризкаючи водою на пішоходів, що поспішали. І тут і там мерехтіли різнокольорові парасолі. Зверху видно самі парасольки. Сильний осінній дощ – і танок парасоль різного розміру та кольору. Раптом хтось увірвався в цей осінній танок з дощу і парасольок. Це маленький хлопчик у зеленому плащі і резинових чобітках такого ж кольору. Праворуч на асфальті лежить покинута перевернута маленька парасолька. Хлопчик кинув її і, розкинувши руки, почав кружляти. Він хапав руками краплі дощу, сміявся. Бігав по калюжах. Хлопчик порушив осінню симфонію своїм дитячим соло.

Чоловік неподалік дивився на хлопчика якийсь час. Намагався схопити його. А потім покинув цей задум, розсміявся і почав сам бігати по калюжах зі своїм сином. Думаю, що це був його батько. Вони виглядали такими безтурботними і щасливими. А дощ барабанив по даху кав’ярні, в якій я ховалась від цього ж дощу. Такий сильний дощ.

Я перевела погляд від вікна на свій стіл. Мабуть, чай вже охолов. Взяла чай в руки. Ледь теплий – я так задумалась. Подивилась навкруги – і зустріла погляд блакитних очей. Маленький хлопчина за сусіднім столиком дивився на мене. Я побачила у його погляді розуміння. Він дивися у вікно в той же бік, що і я.

– Мамо, мамо, – хлопчик потягнув за мамин рукав. Я не відразу її помітила. Його очі так мене зачарували! Такі блакитні і розумні. Мабуть, мені треба було відвести погляд. Нечемно так зацікавлено і довго дивитись на когось чужого. Але ми вже, наче, й не були чужими. У нас із хлопчиком були однакові думки. Ми дивились в те ж саме вікно на ту зворушливу щасливу картину в образі хлопчика під осіннім дощем. Дивились із захопленням і заздрістю.

Мої думки перервав голосок хлопчика. Він продовжував кликати маму. Мама сиділа навпроти. ЇЇ лице висвітлював великий смартфон. Хлопчик вже кілька хвилин кликав маму, його голос зірвався на крик. Але жінка швидко друкувала щось в телефоні.

– Мамо, пішли на вулицю. Ти обіцяла. Там калюжі, – знову сказав хлопчик. Нарешті мама відірвала погляд від телефону і подивилась на хлопчика. Я помітила, що очі в неї теж були блакитні, але вже не такі яскраві, як у хлопчика, і вже… дивно – не такі розумні, не такі осмислені.

– На вулиці дощ, – відповіла мама. Тут її телефон дзенькнув і вона знову перевела свій погляд на смартфон, та знову щось швидко почала друкувати.

– Але ж ти обіцяла, у мене є чоботи. Я хочу міряти калюжі… І парасолька. В мене є парасолька, ти обіцяла, – тихіше сказав хлопчик. – Я хочу до тата. Давай підемо до тата.

– Тато на роботі. Тато зайнятий, – не відриваючись від телефону, відповіла жінка.

– А ти?

– Що я?

– Ти не на роботі.

– Я – зайнята.

– Ти ж не на роботі.

– В мене відпустка, синку.

– Тоді, пішли гуляти. Я хочу гуляти. Ти завжди зайнята. Мам, ма…

Мама перестала реагувати. Її очі були такі ж блакитні, як і в сина. Але не такі розумні й осмислені. Телефон забрав усю її увагу. У неї не було часу. Вона була зайнята. Навіть у відпустці.

Раптом щось задзвеніло у моєму рюкзаку. Телефон. Я поспішила знайти його та відповісти. Це був важливий дзвінок для мене. Мабуть, у тої мами теж була важлива переписка в телефоні…

Мені треба було бігти. Я поспішала покинути кав’ярню. Я дуже зайнята. Усі зайняті. І немає часу. Постійно не вистачає часу…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше