Глава 10. Літо

Постукав промінчик до мого віконця,

Надворі пташки співають пісень.

Так довго чекала я теплого сонця.

Ну, ось він! Нарешті – сонячний день!

Я сиділа сумна і заплакана на своїй улюбленій лаві в парку. Нічого навколо не бачила, крім своїх рожевих босоніжок. Дивилась собі під ноги. Так непомітно пролетів травень, і червень не забарився за ним. Неподалік на клумбі цвіли запашні лілеї. Під ногами стелилась м’яка зелена ковдра. Як же я любила літо! Але чомусь цього року ніщо не приносило повноцінної радості. Сиділа й дивилась на свої руки. Я нічого не зробила, нічого не встигла. Туга нахлинула з новою силою. Вже зібралась плакати, аж тут ззаду мої очі накрили чиїсь теплі руки. Сказати, що я здивувалася, це нічого не сказати. Звичайно, мама з татом знали моє улюблене місце. Та й подруга… Але це були не вони. Цікавість і здивування замінили мій смуток. Хто ж це?

– Я не знаю! Хто це?

Позаду почувся сміх, веселий і чарівний. Хлопчачий сміх, але не братика. Дивно. Ще більше здивувалась. Всі однокласники на канікулах. Роз’їхались по бабусям. По бабусям… знову згадала свою бабусю… Сум почав знову охоплювати мене. Незнайомець, наче відчуваючи мій настрій, відпустив моє лице і заговорив:

– Ну, все, так не чесно, так не цікаво. Знову ти сумуєш, – і раптом засміявся. – Годі сумувати, давай танцювати, – і підхопив мене за руку з лави.

Мої очі розширились від здивування.

– Які, які танці? – перелякано і здивовано запитала я. – Хто ти взагалі такий?

– Ха-ха-ха, а це неважливо! Дивись, яке сонце, яке небо. Травичка, – він провів рукою по траві, й там, де він торкався трави, із землі починали підійматись жовті кульбаби.

– Не думав, що твої очі можуть стати ще більшими, – засміявся хлопчина.

Я була дуже здивована. Підняла очі на нього, а його волосся було жовте. А очі такі зелені, схожі на… на очі Весни. Вони світились і сміялись, дивлячись на мене. Поки я зачаровано дивилась йому в очі, вони несподівано змінили колір на яскраво-блакитний. Я здригнулася.

– Очі, твої очі!

 Хлопець підмигнув мені і зірвався з місця.

 – Стривай, стривай. Невже ти…

Він раптом повернувся і несподівано серйозно заявив:

– Не чекав від тебе такого прийому. Ти завжди зустрічала мене з радістю, сміхом, пригодами… А тут – наче підмінили, – дивився мені в очі якусь мить. А потім несподівано знову засміявся: – Давай танцювати. Чуєш, яка музика?

Я обернулась, знизала плечима. Яка музика, нічого не чую. Літо (адже це був саме він, не думала, що Літо – це хлопчина) клацнув пальцями, і я зловила мелодію, вона ставала голоснішою. Весела світла мелодія. Мелодія літа. Навколо почали літати метелики. З дерев зірвалися пташки і кружляли навколо нас.

– Радій щасливим моментам. Ти скоро виростеш і не зможеш бачити нас. Дитинство швидко пролетить.

– Кого це «вас»?

– Мене і моїх братів, – Літо клацнув пальцями, і панорама навколо змінилась на пляж. Морські хвилі розбивались об каміння і повертались назад. В небі літали чайки. Я так захотіла зірватись і кинутись до води. Але Літо мене затримав.

– Стривай! – і показав вдалечінь рукою. Праворуч наближалася якась пляма. З її наближенням я стала відрізняти вершника. На коні скакав юнак. Чим ближче він ставав, тим краще можна було його роздивитись. Червоне, його волосся було червоне!

– Це мій менший брат – Червень. Веселий бешкетник.

– Менший? – здивувалася я.

– Зовнішній вигляд буває оманливим. Не довіряй своїм очам, – сказав Літо і провів рукою по своєму обличчю, яке вмить стало зовсім дорослим: – Я вибрав цей образ, щоб тобі було зручніше спілкуватись зі мною. Невже ти думала, що я зовсім юний, твій одноліток?

А я взагалі нічого не думала. Я не думала, що Літо – це чоловік, а не дівчина, як усі пори роки. А тут, виявляється, такий сюрприз!

– Яка різниця, як я виглядаю, – він наче читав мої думки. – Адже скоро ти перестанеш мене бачити. Мене можуть бачити лише діти, а ти вже дорослішаєш. Дитинство швидко пролетить. І ти все забудеш.

– Але я не хочу забувати. Як же так? Я повинна підготувати статтю. Інтерв’ю… – я ще хотіла щось сказати з обуренням і розчаруванням, але побачила, що Літо мене не слухав. Він дивився кудись в інший бік. На море. А там, розсікаючи хвилі, летів на дошці серфер. Так гарно, так професійно. Я ніколи на бачила такого наживо, лише по телевізору. Звідки він тут узявся?

– Липень, мій другий брат. Не дивуйся так, – випереджаючи моє питання, відповів Літо. – З нами час швидко плине.

Поки ми розмовляли, прийшов і третій брат Літа – Серпень з кошиком персиків, абрикосів та слив в руках. Він пригостив нас стиглими фруктами.

Смачно. Це смаки літа.

– Не поспішай дорослішати, – промовив Літо.

– А хіба я поспішаю? – здивовано запитала.

– Ти взяла на себе дорослі питання і обов’язки. А від тебе ніхто не чекає багато. Залишайся дитиною. Дитинство швидко пройде. Не встигнеш і моргнути. Сьогодні ти тримаєш за руку маму, йдучи до школи. А завтра – вже ти ведеш свою доньку до школи… Лови кожну щасливу мить. Емоції – вони не забудуться…