Розділ 1

—Слухай, сопляк, ще раз зчиниш скандал і будеш валятися он з тим безхатьком, - виплюнув в обличчя хлопцеві величезний бугай і мов, котеня за шкибарки викинув з казино.

—Козел, ти ще пошкодуєш про це.

—Що ти сказав?

—Кажу, класно у вас, але час йти.

Ден сів  у свого Лексуса і помчав геть. Настрій був зіпсований. Ще й дощ, як на зло пустився, мов з відра. Знову не пощастило, знову, ніби вигравав, а в останню мить програв до нитки. Якщо так піде й далі, то батько знову зчинить скандал та вишверне його зі свого бізнесу, що значить бувайте дівчата, тачки і гарне життя. "Ей, там на горі, підкинь ідеї, як викрутитися з цього лайна?"- Подумав хлопець і щосили натис на гальма.

—Дурепа, дивись куди йдеш! – Вискочив із авто спантеличений Ден.

Під колесами сиділо дівча і притискало до тіла руку. Суконька обліпила худорлявий стан, мокре волосся прилипло до обличчя і шиї, а очі злякано дивилися на хлопця. Русалка, їй Богу, хвоста лишень не вистачає.

—Божевільний! Я ж на переході, куди ви летите? - Злякано пискнула я.  — Здається у мене вивих руки, хоч би не зламана. Не можу піднятися, допоможіть, будь ласка.

—Вставай вже. - Схопив мене, мов пір’їнку і потягнув на себе хлопець. - Жива? Наступного разу дивись куди преш, курка малолітня.

Лексус зірвався з місця, залишивши мене стояти посеред дороги під зливою. Страху не було, усвідомлення того, що могло статися, прийшло пізніше. Добре, що знайшлися добрі люди, які викликали швидку і завели мене під накриття зупинки. Бо сама, так би і стояла не розуміючи, що це було і що треба робити. А прикро те, що я дійсно була на пішоходному переході. Так він вискочив із-за повороту і міг мене не бачити в таку зливу, але хоч би вибачився. Ще й обізвав.

—Ну я тебе знайду, мажор бісів.

Ось як неймовірно розпочалися мої вихідні.  Це ж треба було так спішити того вечора. І відчувала ж, що не варто летіти. Ну запізнилася б на вечірку, небо б не впало на голову. Ех, недарма кажуть, що не буває випадковостей. Повільно їде ваша маршрутка, стає на кожній зупинці? І нехай собі повзе! Значить так треба. Ваше від вас не втече. Бо інакше, будете як я. Замість того, щоб з друзями йти відпочивати на пляж, сиджу дома з перев’язаною рукою.

Ні, не перелом і навіть не тріщина. Вивих та забій. Здавалось би дрібниці, та болить страшенно. Навіть спати не можу. На живіт і на бік не ляжу, на спині набридає, тіло починає німіти. А ще просто неможливо переодягнутися чи  прийняти душ без зціплених зубів і сліз. Добре, що літо і можна влізти в легку сукню чи простору футболку з шортами. А от з роботою так легко не вийшло. Працювати то треба руками, а я калічка на наступний тиждень чи скоріше два. Керівниця лютувала страшенно, ще й зменшила в цьому місяці зарплатню. Тому тиждень я відлежувалася, а далі трохи розробивши руку змушена була вийти хоч на пів дня.

І коли здавалося, що проблеми вичерпано, з’явилася нова. Артем. Здається смішно, в нашому то сучасному світі, та він — кохання всього мого життя. Ми з Артемом товаришуємо ще з дитинства, наші матері сусідками були і подругами (так друзями і лишилися). Хоч він і на чотири роки старший. Тата свого я не знала, чула лише, що покинув нас ще до мого народження. Тому батьки Артема завжди допомагали нам. Добре, що мама змогла покохати ще раз і народити мені чудову сестричку.  Тому як тільки відклала трохи грошей, з'їхала. Вже доросла, нічого робити з батьками. А от Артем не спішив знаходити своє гніздечко та часто залишався в мене, особливо, коли був нетверезий. От сьогодні як раз такий випадок.

—Мила моя, так чи не так…  — чудово не попадаючи в жодну ноту співали мені “Летай” під дверима. — Мила, пустиш погрітися?

—Погрітися? Здається треба охолонути. Заходь, тільки не шуми. Всіх сусідів побудиш. — Приречено впустила друга до себе.

—Чай, душ чи відразу спати?

—Відразу все, — поплентався Артем на кухню і де встиг так нажертись в будній день? —  Поїсти щось знайдеться?

От за що мені така кара? Коли тверезий, то лише «мала привіт», «мала, як справи», «це моя маленька Соль, а ти руки забери». Та як тільки очі заливаються, то «найкращої, найчутливішої дівчини не існує», «Соль — ти моє все». Якби ж ці слова звучали щиро, від серця. А так…

—О, мала, що з рукою? Кого била? Хто ображав мою дівчинку? — Спробував підвестися зі стільця Артем та куди там.

—Один козел збив. Навіть швидку не викликав. Злякався і втік.

—От сволота! Та я за тебе порву його на шмаття. От тільки зараз…

—Їж давай, герой, — перебила хлопця подаючи бутерброди і пішла стелити постіль.

Добре, що маю диван і розкладне крісло. От тільки як його розкласти з однією рукою? Вхопилася за механізм, вперлася ногою в низ крісла, декілька разів смикала та нічого. А тоді зібралася, щосили потягнула і якимось неймовірним дивом не полетіла разом з усім долі. Кинула подушку і ковдру. Вистачить з нього.

А хлопець тим часом встиг перекусити. Випити мого міцного чаю та поплентатись в душ. З ванної кімнати виходив вже більш—менш адекватний Артем.

—І як ти мене терпиш? Сам себе ненавиджу, — підійшов позаду мене і обійняв за плечі.

—Сама дивуюся. Лягай, завтра рано вставати. А я ще й однорука, довго буду збиратися.