Розділ 9

І що ви думаєте? Не пройшло й пів години, як навпроти мене на стежині з’явилася моя смерть. Красива, зараза, але смерть. Руки навхрест на грудях, в очах пекельний вогонь і бажання убивати.

-Упс, - все, що змогла видавити я і позадкувала.

-Мала, не забула, що я бігав? Навіть не рипайся.

-А жити то хочеться, - жалісливо пискнула я продовжуючи відступати.

-Мала… - попередили мене і я зробила, нарешті, єдину розумну річ за цей день - здалася.

-Будеш тут убивати?

-Е ні, спочатку дізнаюся, чого це раптом отримую погрози від твоїх родичів, бігаю по лісу, а тоді подивимось. Може, на останок ще щось придумаю, - і мені протягнули руку.

Я опустила голову і підійшла до Дена. Моя долоня вмить зникла в широкій чоловічій руці.

-Як ти мене знайшов?

-Інтуїція спрацювала.

-Ха-ха, а якщо серйозно?

-Соль, я ж не зовсім бовдур. Зателефонував кому треба, знайшов по GPS. Простіше простого.

Ну кому просто, а хто би не додумався до такого. Ми зайшли до будинку, Ден кудись чкурнув, а я сіла на диван.  І що тепер робити? Подякувати за… за що? За вставлення мізків на місце? Їхати додому не хочу. Туди може навідатись хтось, а я нікого не хочу бачити. Напроситися на ніч?

-Тримай, біглянка, - переді мною з’явився келих, мабуть, з вином. - Чекаю хліба і видовищ. Що в нас сьогодні, мильна опера? Драма? Бойовик?

-Ти не злишся? А де ж нотації? - Здивувалась я.

-Хм, я ще просто перебуваю під враженнями. Не щодня вислуховую погрози від чужих мам і шукаю дівчат. То що?

От і я думаю, то що? Ну не можу отак просто взяти і розповісти. І головне з чого почати? За ці дні така каша намішана, що й не розгребти. Тому я випила вино та продовжувала мовчати з винною опущеною головою.

-Соль? Хм, ну тоді перейдемо до виконання обіцянок.

У мене відібрали бокал, підняли з дивану і закинули на плече.

-Ден, святі альбатроси, вино назад зараз вийде. Ти що робиш?

-Як це що? Несу здобич в свою печеру.

-Ей, яку здобич? Ану постав де взяв!

Мене слухають і продовжують нести на другий поверх. Так, стоп. Там спальня. Це він що, до себе несе? Уже, отак відразу?

-Найсправжнісіньку. Пішов у ліс і зловив лань, ні, до лані не дотягуєш. О, дику козу, точно. Мале, вперте...і дике. А що я обіцяв, коли знайду? - І мене ляснули по милій дупці.

-Я тобі зараз влаштую козу. Негайно постав, - звісно мої лупцювання по спині нічого не дали.

А відпустили мене на ліжко в чоловічій спальні.

-Дееен, ах ти ж… Дай но я тобі личко підправлю, ріжками своїми.

Я підскочила на ліжку, стала в рівень з чоловіком, по зросту, і замахнулася для ляпасу. Та мою руку схопили ще до того, як вона торкнулася обличчя. На якому, до речі, розцвіла посмішка хижака. Здається, я роблю тільки гірше, собі звісно. Ден зловив іншу мою руку і вже обидві завів за спину. Наші обличчя стали небезпечно близькими і мені прошепотіли в губи:

-Мала, не роби так більше, бо будемо розмовляти в горизонтальному положенні. Я то не проти… - Ден почав повільно стискати мене в обіймах.

А я знову втрачаю голову. Міцне чоловіче тіло, гарячі руки, нахальна посмішка… Бляха, хочу продовження… Е, гальмуй, Соль! Мені ці обміни слиною не дають нормально дивитися чоловікові в очі. І як йому вдається спочатку палко цілувати, а тоді робити вигляд, що нічого не було? Ні-ні, тримайся дівчинко.

-А нащо ти мене сюди притягнув? - Намагалася зробити ображену гримасу я.

-Показую, що виконую свої обіцянки. Розповідаєш чи закінчимо вечір більш приємно?

“Приємно!” кричить моє тіло, а я намагаюся вилізти з обіймів.

-Мені не зручно і не знаю з чого почати.

-Не зручно спати на стелі, ковдра падає. Давай в двох словах, а тоді розберемось.

-Так не вийде, та я спробую. Перша проблема - моя робота журналіста, вірніше нічні вилазки з тобою. Артем щось розповів мамі і тепер вона думає, що я бля… бляха з чоловіками гуляю за гроші. А журнал, то прикриття. Друга проблема - тато. Мій біологічний. Знайшов мене. Я розповіла про це мамі і Артему. Тепер вони тероризують, щоб я просила в нього знайти мені роботу, пристойну.

-Ох, мала, без сто грам не обійтись. Чекай. Піцу будеш?

-У тебе є їжа?

-Ато, тебе ж чекав.

О, як це мило прозвучало. Ну не виходить в мене злитися на нього. Він так легко переводить тему.

Ми їли піцу і пили вино, як же я зголодніла, як виявилося. Так-так, прямо в ліжку і вечеряли. Після двох келихів я стала більш відвертою ( то вже забагато для мене) і вже в яскравих фарбах описувала свою нелегку долю і нелюдів, що накинулися на мене, як вовки на невинне ягня. Ден слухав і, що дивно, ні разу не перебив, не вставив жарт, не сміявся.

-Отака фігня малята. Думала підтримають, порадіють за мене, а вийшло навпаки. Що робити? Може це дійсно не моє? Йти до цього… пана?