Розділ 11

-Мам, все добре. Просто алергія, не очікувала такого. Не їстиму більше рапанів, не моє це, - вже годину намагалася я втихомирити маму.

-Добре? Ти себе бачила? Господи, як же страшно бачити свою дитину в такому стані. Чому я не на твоєму місці?

Мамине голосіння було більше схоже на істерику біля труни. Згодна, порівняння страшне, але я відчувала саме це. Ну ніс трішки розпух, синці під очима. Що тут такого? Два дні не їла, от і посиніла. Он не поспиш ніч нормально, такий же вигляд маєш. Та хіба можливо мамі це донести? Мабуть, я зрозумію її переживання, лиш коли сама матиму дітей. Можливо, з точки зору жінки, що народила і виховала нове життя, бачити таку картину, катастрофа. А мене ця ситуація і лякала, і забавляла одночасно. Досі не вірю, що в сучасному світі реально можна викрасти звичайну дівчину. Не політика, не бізнесмена, просто непримітну дівчину. Так, полякати. Нормально? 

А ще це дійсно був Олексій. Та робив він це не просто так. Виявилось, що він “засланий козачок”. Вгадаєте від кого? Від татуся мого. Ага, сама в шоці. Цей лякун бісів, влаштувався дійсно рік тому на роботу, але щоб чи то розвалити бізнес пана Тараса, чи закрити саме цей готель. Не зрозуміла до кінця, бо мені не дають жодної інформації. Цікаво, татусь знає кого викрали?

Мама взяла відпустку і сидить біля мене, а чоловіки всі, як один відмовчуються. Закриється справа - все будеш знати. От і все, що я чую. Артема теж ніяк не можу вивести на розмову. Постійно заходить, але тільки віджартовується, цілує і переводить тему.

Лиш Ден взагалі зник з мого життя. Мала б радіти, адже це його готель, його підлеглий і його божевільна витівка. Але чомусь думки настирливо линуть до цього чоловіка. І замість того, щоб згадувати образи за слова і вчинки, незручності на вечорах, гострі жарти, я думаю про обійми під зливою, спекотні танці, поцілунки. Навіть не так. Не розум згадує, а тіло пам’ятає всі ті моменти і тепло враз заповнює всю мене. Мізки давно усвідомили, що це лиш цікава сторінка мого життя, невелика пригода, перевірка на стійкість. А от серце не хоче забувати дивні вчинки зовсім не притаманні егоїстичному мажору. Він міг спокійно залишити мене в лісі чи пару днів тому не співпрацювати з вітчимом. Міг не захищати від Олега, не вислуховувати сопливі історії ображеної маленької дурепи. Але робив. Чому? Має якісь почуття до мене? Ні, казав, що не вірить в любов. А що тоді? Думаю на ці запитання я вже не отримаю відповіді. І не потрібно. В мене є Артем і в нас все буде чудово.

***

Після ще двох днів перебування з мамою я не витримала і попленталась в редакцію. Синці підмалювала Анет, якій прийшлось розповідати реальну історію, бо “що це за дурниці з алергією. Тут точно щось цікавіше, давай, колись”.  Я вже їла, ходила, хоч і повільно. Та краще помучатися в кабінеті, але в приємній компанії, ніж слухати переживання мами.

-Соль, ми вже думали, що ти не з нами. Де пропадала? Що цікавого? - Зраділи мені колеги.

-Та хворіла, в лікарні лежала. Але маю новий матеріал. Анастасіє, поглянь. Чернетка правда, але якщо підходить, то підкоригую. А ще, я тут трішки поринула в готельні справи. Чи можемо ми робити рекламу готелів, а вони в свою чергу триматимуть наше видання на стійці ресепшину? 

-Ну не знаю, а який резон? Реклама лиш одного готелю чи певної мережі? - Визирнула з-за монітору наш коректор.

-Будь-як. Хто погодиться і які умови співпраці запропонує. А ще  можемо зробити окрему колонку для відвідувачів міста. Наприклад, “обери своє місце відпочинку”. Будемо писати про тип готелю, ціни, послуги, які є цікавинки, чи зручно проживати з дітьми… Або в одному номері описувати бюджетний і люксовий заклад.

-Непогано, треба подумати. Давай свою статтю, будемо мудрувати.

Ну ось, зовсім інша справа. Сіла за своє робоче місце і поринула у цифровий світ. Слова складаються в речення, речення біжать рядками на  білому папері монітора. Думки повертаються в момент інтерв’ю, згадують особу, її поведінку, якісь деталі розмови. Відчуття зовсім не ті, що при копірайті.  Все одно, що варити суп без цибульки і моркви. От наче юшка вийшла, а ні смаку того, що очікуєш, ні кольору, що викликав би апетит. Ні, не зрівняти із живим спілкуванням. Хоч я і сором’язлива, перші знайомства, запитання даються важко, через силу, проте згодом розмова стає легкою, я б сказала невагомою. Я не ставлю стандартні, сухі запитання, все з’являється в голові відразу після зорового контакту. Відверто кажу, що страшенно хвилююся, але дуже імпонує людина і хочу дізнатися про неї більше. Я просто залишаюся собою, щирою, привітною, не показую зверхності, веду розмову і ділюся частинкою себе, щоб людина довірилася мені, відчула себе вільніше. Цікаво спостерігати, як розкривається людина чи навпаки намагається щось вигадати, приховати таємниці.

Зробила перерву, а до роздумів знову увірвалося “Соль, більше ніякої інтуїції і лишньої роботи”, “...бережи себе, мала”. І погляд, сповнений такого коктелю пекельних емоцій, прихованих під посмішкою, що хочеться вирвати це серце з грудей, щоб не розривалося, витерти ці слова з пам’яті.  Не знаю чи помітили чоловічий біль інші, та я чітко його бачила, хоч і не розумію як таке можливо. Забути… назавжди… Але як? Не можу.... Чи не хочу?

А вдома мене чекала несподіванка: консьєржка передала квіти. Знаєте, зараз такі популярні: картонна кругла коробка з оберемком радості для дівчини. Я взяла до рук червоні троянди. Дивно, зазвичай такі квіти дарують або дорослим жінкам, або коханій. Невже це… А ось і записка. Чомусь не хотіла відкривати її в під’їзді. Мерщій додому, зачинила двері квартири і мерщій читати: “Пробач, доню. Це моя провина. Я не знав. Як її загладити?”