Глава 19

Мені соромно за свою нестримність. Але я налякана до безумства. Теплі обійми і заспокійливий голос Алмазова - це те, що мені зараз потрібно. 

Я все ще схлипую, обличчя від сліз мокре, футболка Руслана теж просочилася і стала вологою. Але істерика повільно зійшла нанівець і я почала почувати себе у безпеці. Поруч із чоловіком, якого можна порівняти зі скелею. На вигляд грізний і цинічний, а насправді м'який по відношенню до близьких і готовий прийти на допомогу у важкій ситуації. 

Губи Руслана ледь помітно торкаються мого вуха, я здригаюся. Розумію, що це не випадковий дотик. Він ніжно веде долонями вгору-вниз по моїй спині, опускається нижче, стискає легко пальцями талію, притискає мене ближче до себе. Стає оглушливо тихо. Тіло одразу ж реагує. Унизу живота зароджується приємне тепло. 
 
Я повільно відриваюся від його грудей. Задираю голову вгору, зустрічаючись з ним поглядом і від того виру емоцій, які помічаю в його очах, перехоплює подих. 
 
Губи розмикаються і з горла виривається рваний вдих. Слова застрягають усередині мене, не в змозі вирватися на світ. Я спостерігаю за тим, як погляд Руслана повільно ковзає на моєму обличчі вниз. Я облизуюсь. У цей же момент Руслан різко подається вперед, руйнуючи мій звичний світ жорстким, вимогливим поцілунком.

У мене коліна підкошуються і серце норовить з грудей вистрибнути. Десь на задвірках свідомості я розумію що це неправильно. Так не повинно бути. Такий чоловік, як Алмазов, не для мене. Я його не потягну. Мене не приваблюють стосунки на одну ніч, але відсторонитися і зупинити його не можу. 

Якщо в мене запитають, чому я вбивалася так сильно всього хвилину тому - не відразу згадаю. У голові рожевий туман і жодної зв'язної думки. По всьому тілу тремтіння. 

Я стогну йому прямо в рот. Він штовхає мене до стіни. Притискає до неї теплим, сильним тілом. Мої пальчики проникають під його футболку. Відштовхнути його нема сил. 

Господи, що я роблю? Це реальність чи все ж таки сон?

- У кімнату, - хрипко командує він, важко дихаючи. При цьому на мить не припиняє свої ласки. Зводить мене з розуму. - На ліжко.

- А ти знаєш як втішати дівчат, що потрапили в біду, - намагаюся пожартувати я.

- Я майстер у втісі. Але якщо саме так я примушу тебе припинити плакати, то ладен робити це кілька разів на день. Дідько, ти така гарна. Ще коли побачив у казино – погляд не міг відвести. І злився до біса, що дурна така.

- Але врятував же... таку дурну, - насилу виштовхую з себе слова, щоб хоч якось відволіктися від його оголеного тіла. 

- Врятував, - ствердно вимовляє він, не відриваючи від мене погляду, що палає. 

Я не можу зрозуміти, як так швидко від істерики в туалеті ми пересунулися в горизонтальне положення. Адже навіть передумов не було раніше. Чи були? Чому чоловік, який лякав мене до гикавки перші дні, для мене зараз настільки бажаний, що плюю на свої принципи та установки, дозволяючи робити з собою що хочеться? 

З Русланом  все не так. 

Він ніжний і в той же час дико пристрасний. Він піклується про моє задоволення, але і сам до жаху вимогливий. Він ловить кожен мій вдих і стогін, не переймаючись тим, що в номері горить світло, а вікна не зашторені. Примушує мене забути про все і хоча б на короткий час відчути себе бажаною, жіночною, чимось більше ніж просто гарний додаток до чоловіка. Не припиняє цілувати, доки я не розлітаюся на тисячі частинок з його ім'ям на губах.

Потім приходить незручність. Для мене. Я просто лежу поруч із прикритими віками, прислухаюся до дихання Алмазова. Він ніжно виводить візерунки на моєму животі пальцями, про щось думає. 

- Мені ... мені, напевно, до Кіри потрібно, - намагаюся звільнитися і сповзти з ліжка. Зараз, на тверезу голову, я розумію якої помилки припустилася. У мене літак за чотири дні. А Руслан тут лишиться. З донькою. І ... Софі. 
 
По тілу проходить неприємне тремтіння, в роті з'являється смак гіркоти. 

- Лежи, - притиснув мене до ліжка Руслан. - Якщо потрібна буде твоя допомога, Ярослав покличе. 

Обличчя червоніє від сорому. Ярослав напевно чув нас. 

- Розслабся, Віка. Адже добре все, - потягується Алмазов, і збиває під головою подушку. 

- Як ти знайшов мене? - Запитую, щоб хоч якось заповнити тишу між нами. Тіло досі горить від його ласки. І хоче ще. 
 
- Ти трубку не брала, тому просто включив відстеження маячка. 

- Що? Ти на телефон маячок поставив?

- Ти з моєю донькою залишалася. Я мав перестрахуватися, Віка. Не злись. 
 
Я втягую носом повітря. Він має рацію. Звичайно, він має рацію. Я ще й камеру в кімнаті залишила б. Чи він так і вчинив? Не хочу знати. Адже я стільки разів там переодягалася, а зараз виявиться що в мене глядачі були.

- Потім почув твій крик і побіг на звук. Добре, що встиг, - він нависає наді мною, легко цілує в губи. Блукає руками по тілу. Ледве торкається, але так добре і спокійно раптом стає. - Поспи, тобі треба відпочити. Я сам за донькою догляну. 

- Угу, - видихаю йому в губи і розумію, що одним разом цієї ночі не обійдемося.