Епілог

- Я народжуватиму, мамо, - сказала впевнено, шумно вдихнувши повітря.

Мені було страшно. Сьогодні лікар підтвердив мої побоювання. Я вагітна від Руслана. Термін – п'ять тижнів. Знімок УЗД лежить на столі між нами з мамою.

У погляді матері відбилося розчарування.

- Подумай, Віка, яке життя ти зможеш дати своїй дитині? Адже ти навіть навчання не закінчила. Ми не зможемо потягнути одні дитину. Зараз все таке дороге.

Я знаю, що мама має рацію. Але вбити маленьку частинку себе? Ні, не зможу цього зробити.

- Ми впораємося. Упораємося, мамо. Ти ж змогла, - впевнено кажу, бажаючи й сама в це повірити, бо всередині мене справжня паніка. Руки досі тремтять.

- Саме тому, що я знаю як це – ростити дитину однією, зашиватися на роботі, не доїдати, відмовлятися від усього – я і намагаюся достукатися до тебе.

- Але ж ти не шкодуєш? Не шкодуєш, мамо, що я народилася?

Погляд матері змінюється. У ньому стільки любові та ніжності, що вистачить ще на десяток дітей.

- Звичайно, не шкодую. Просто ... просто я для тебе не такого майбутнього хотіла. Поглянь на мене. Мені сорок два, і що я в цьому житті бачила? Руки як у старої від того, що  підлогу все життя промила, волосся все сиве. І чоловіка гідного зустріти не вдалося. А молодість скінчилася.

- Не кажи дурниць, ти в мене така красуня, - накриваю долонею її руку і посміхаюся крізь сльози.

- Може, вимагатимемо аліменти від батька дитини? – з надією дивиться на мене.

Їй я сказала, що у мене стався курортний роман на відпочинку. Продовження якого не буде.

- Ні, він ... він відмовився від дитини, переказав грошей на аборт, - на ходу придумую я. Серце все ще боляче стискається від однієї думки про Руслана. Більше місяця минуло, а від нього ні звістки.

А яскраві заголовки газет кажуть самі за себе: «Чемпіона нарешті окольцювали. Руслан Алмазов одружився. Усі подробиці зіркового весілля». Я як побачила це, думала помру на місці. Він про мене жодного разу не згадав. На Софі цій одружився. А я так... під руку вдало попалася.

Спочатку жити не хотілося, себе ненавиділа за те, що втекла, треба було боротися за своє щастя, а зараз думаю що все на краще. Не так, як я мріяла, але хіба щось трапляється просто так? Може, доля нас із Русланом звела для того, щоб наша дитина в майбутньому відкриття важливе в медицині зробила та врятувала безліч людей? Цією думкою і втішалася.

- Там велика сума мамо, так що зараз про гроші і хвилюватися не варто, - квапливо додаю я, бачу як мама з жалем на мене дивиться. Чомусь впевнена, що чує як я щоночі в подушку плачу.

А на рахунку й справді не маленька сума грошей. Набагато більше, ніж належить умовам того контракту, що я підписала.

- Все буде гаразд, мамо. Нині давно не дев'яності на подвір'ї. Я зможу додому взяти роботу. В інтернет магазин, наприклад, влаштуюсь.

- Ех, Віка, Віка, ти в мене така дівка гарна, так мріяла добре тебе прилаштувати. Ну, нічого, - вона втерла сльози на очах, - знайдемо ще тобі доброго чоловіка. І дитинку виростимо. Все в нас буде добре.

- Так, мамо, все буде добре, - спробувала не розплакатися я, обійняла маму, а потім дістала з холодильника банку з огірками. Все буде добре. Це навіть не обговорюється.

На цьому історія молодої Вікі закінчиться. І розпочнеться нова. Дорослою дівчини Вікторії)) "Випадкова дочка мільйонера"  вже  на моїй сторінці. Всім велике дякую за підтримку та очікування виходу нових розділів! Підписуйтесь на мою сторінку, щоб не загубитися)

Анотація до книги "Випадкова дочка мільйонера"
Сім років тому я втекла з готелю із паспортом та квитком на літак на моє ім'я. Він же залишився зі своєю колишньою та їхньою маленькою дитиною. Він зробив вибір, дозволивши мені піти. Я зробила вибір – вирішивши ніколи більше про нього не згадувати.
Але згадати довелося. Затримка у п'ять тижнів і дві червоні смужки на тесті на все життя подумки пов'язали мене з цим чоловіком.
Через сім років ми зустрінемося знову. І що принесе ця зустріч – невідомо.