Глава 9

Ксюша радісно усміхається.

— А ми вчора з татом на велосипедах каталися!

Її очі світяться радістю, вона навіть у школу без вередувань збирається. Зовсім інша дитина. Ось, що означає увага батька.

— І як усе пройшло?

— Ой, тато такий смішний! Він довго й нудно розповідав про велосипеди, — хихикає Ксюша. — Але згодом заспокоївся, коли зрозумів, що я вмію кататися.

— Ти змогла проїхати без підтримки?

— Так! Зовсім трішки, але змогла! Мені поки що страшно. Ви довго боялися?

— Ні, — я розчісую Ксюшине волосся і посміхаюся, згадуючи своє дитинство. — На другий день я вирішила довести собі, що я не боягузка, і з'їхала з гірки без татової підтримки.

— Вау! І у вас вийшло?

— Ага, тільки на повороті я в дерево врізалася.

— Ой, це ж боляче!

— Трохи, — киваю я. — З поворотами мені було складно, часто я в них не вписувалася. Напевно, через незручне кермо. Воно було таке величезне! І їхала стоячи, бо ноги до педалей не діставали, коли я сідала.

— О, а знайдіть ваш велосипед! Хочу його побачити! — Ксюша показує пальчиком на мій телефон. Ну звичайно, інтернетом у своєму смартфоні вона скористатися не може. Володимир заборонив.

Заходжу до пошукової системи, і ми з Ксюшею розглядаємо старі велосипеди. Захоплюємося настільки, що Олена Леонідівна заходить у дитячу та ввічливо нагадує про час.

— Дякую вам, — кажу милій жінці, а сама докоряю собі за те, що погано справляюся з прямими обов'язками.

— Вікторіє Андріївно, а ви не хочете разом із нами на велосипедах покататися? — запитує Ксюша.

— Разом із тобою та татом?

— Угу. Ми сьогодні теж їздитимемо. Я хочу, щоб ви прийшли. Разом веселіше, — весело тараторить Ксюша.

Дитяча безпосередність та наївність зачіпає моє серце. Хотіла б я вірити в людей так, як Ксюша. Дивлюсь у вікно. Ми біля школи стоїмо, до занять залишилися лічені хвилини.

— Нам час іти, — тихо говорю я.

— То ви згодні? Запитати тата? — не заспокоюється Ксюша.

— Згодна. — Не можу відмовити дитині, це вище моїх сил.

— Ура-а!

Ксюша вискакує з машини і мчить до школи, а я ледве за нею встигаю. Дівчинка заразливо сміється і в долоні аплодує, її гарний настрій передається й мені.

Після того, як Ксюша заходить до класу, я їду в агентство, що займається організацією свят. Хочу, щоб у дівчинки був найкращий у світі день народження. Вона любить чарівні світи, можна влаштувати тематичну вечірку з аніматорами, конкурсами, феєрверками та банкетом. Тільки ось із друзями проблема. Кого запрошувати, якщо Ксюша ні з ким не спілкується?

Оглядаю майданчик для проведення урочистостей, вислуховую організаторів і навіть аксесуари руками чіпаю. Тут дуже атмосферно, дівча буде в захваті. Залишилося з Володимиром усе погодити.

— Як пройшов день? — задаю я стандартне питання. Ксюша сідає в автокрісло і кидає на мене похмурий погляд.

— Як завжди, — знизує вона плечима.

— Не вдалося ні з ким подружитися?

— Типу того.

— Слухай, а ти не хочеш покликати однокласників на день народження? — загоряюсь я ідеєю. А що, це буде чудовий привід Ксюші потоваришувати зі своїми однолітками. Хіба діти відмовляться від веселощів?

— Не знаю. Мені все одно.

Ксюша відвертається до вікна. Демонструє своє явне небажання розмовляти. Я відвожу її на танці, посміхаюся натягнуто:

— Побачимось увечері. З танців тебе тато забере.

— Гаразд, — буркає Ксюша.

Мабуть, вона вже забула про велосипеди. Ну і добре, я не хочу бачити Громова. Завтра нам доведеться обговорити день народження Ксюші, і мені вже трохи не по собі.

Вчора я втратила контроль. Застигла в дверях і вдихала аромат чоловічих парфумів. Це було дивно… та хвилююче. Ми з Володимиром вперше опинилися настільки близько один до одного, тому в мене й затьмарився розум. У Громова сильна енергетика, найчастіше вона пригнічує тіло та розум. Але після того, як він відкрився мені, як став приділяти Ксюші більше уваги, я змінила ставлення до нього. Але це даремно. Не можна розслаблятися.

Я повертаюсь до будинку Громова, обідаю лазаньєю, яку приготувала Олена Леонідівна, а потім читаю в інтернеті про дитячі дні народження. Хто знає, раптом там порадять щось краще за аніматорів і тематичні вечірки?

Здригаюсь від телефонного дзвінка. Це Володимир.

— За півгодини чекаю на тебе, — він називає вулицю та номер будинку. Ось так одразу, без привітань та натяку на ввічливість.

— А що там? — роблю вигляд, ніби не знаю про Ксюшині плани.

— Велосипеди, — Володимир завершує виклик.

Цей чоловік просто нестерпний! Здається, я дарма шукаю в ньому щось хороше. Він уміє лише наказувати та пригнічувати співрозмовника.