13 Крісті

До самого господаря я поки не наближалась, спостерігала, як радісні діти топчуться біля нього. Еля так взагалі вткнулась обличчям в батьків бік. Він обережно відліпив дитинча від себе, і пошукав поглядом мене.

Гарний, же гад, з завмиранням душі подумалось мені. Темне волосся падає неслухняно на чоло, очі примружені злегка, тільки скривлені губи псують картинку.

- Крістіно, заберіть дітей,  у нас ще купа справ, - розпорядився Мирний.

Діти похнюпились, відступаючи до мене. Ага, мабуть, негідники мріяли, що батько їх врятує від злої няньки.

- О, у тебе новий педагог? – оживився супутник Мирного, і я була вимушена звернути на нього увагу.  Молодий чоловік з чорним волоссям і глибокого шоколадного кольору очима. Чорні брови і густі вії в сукупності з характерним носом натякали, що в його роду затесалась східна кров.

Чоловік вийшов на терасу і протягнув мені долоню:

- Руслан, - назвався він.

- Крістіна, - мимо волі я усміхнулась і протягнула йому руку. Думала, що зараз він як дамський угодник кинеться цілувати мої пальці. Чомусь чоловіки вважають, що поцілувати жінці руку - це вершина галантності і супер прийом пікапу. Але Руслан тільки міцно потис мою долоню.

- Приємно бачити тут нову красу, - він мені підморгнув. І пішов назад в будинок.

Я здивовано кліпнула. А коли озирнулась навколо, то зрозуміла, що мої підопічні кудись зникли, ще й їх батько незадоволено на мене дивиться.

В будинок малі не заходили, значить десь  дворі. Я повернулась і впевнено пішла до гойдалки. Хоча насправді почувала я себе саме як людина, яка уявлення не має де її діти. Але ж не озиратися навколо під пильним спостереженням господаря будинку? Він мені і так плани обшукати кабінет зіпсував, я то думала трішки познущатися над малими з книгами. А потім змилостивитися і відпустити їх.

Тоді б вони мені на очі не показувались до вечора. Саме те, щоб понишпорити. Бо начальник вже встиг зателефонувати і поцікавитися як іде розслідування. Був злий, нібито податківці затягують важливу перевірку у Мирного, а на шефа тисне прокурор.

Біля гойдалки шибеників очікувано не було. Проте за кущами виявився прохід, і вже кілька кроків туди переконали мене, що напрямок я обрала вірний. В траві валялась шовковиця, а потім і голоси почулись. Звідкілясь згори.

Між віття шовковиці виявився будиночок. От там дітвора і сховалась, про щось знову сперечаючись.

Халабуда була мрією кожної дитини, тут я їх розумію. Якби знала що вона є, то перемістилася б з читанням сюди.

Я оглянула дерево, і зрозуміла, що діти якимось чином сховали драбину. Слідів сходів чи того, що  в будинок залазять по гіллі не було. Ну для мене це не проблема – по деревах я лазити вміла і любила.

Тому вже за мить зазирала в двері до втікачів.

В середині  будинку виявились подушки, лавки і стіл. Саме те, щоб зробити штаб. Мотузяна драбина теж була тут, змотана у валик біля порогу.

- Ну що, пішли читати? – голосно спитала я, привертаючи до себе увагу.

- Ой, - здивувався Дава.

- А можна ми сьогодні більше не будемо? – попросилась простодушно Ельвіра.

- А що тоді будемо? – я присіла на край підлоги. В халабуді було душно, пахло смолою і деревиною.

- А ви як сюди залізли? – гнув своє Давид.

- По дереву, - знизала я плечима.

- Круто, - хлопчик кивнув. В погляді з’явився інтерес до мене. – Не знав, що ви таке можете.

- Пха, - я поблажливо усміхнулась. – Спитай краще чого я не можу, - я вмостилась зручніше. І почала перелічувати: - На байдарках сплавлялась, в похід ходила,  рибу, коропа, якось ось такенного зловила! – розвела руки в різні сторони.

- Та ну, самі? – долучилась до розмови Софі.

- Сама, на черв’яка.

- Фе, ви їх що  в руки берете? – Соня скривилась.

- Ну а що такого? – я знизала плечем.

- От на рибалку і я б пішов, - протягнув Давид.  – Замість отого читання вашого. Ми раніше ходили з татом, тут і річка недалеко.

-  А тепер що? -  подумки зробила собі зарубку, що Мирного треба таки витягнути на риболовлю.  І снасті є, і діти хочуть.

-  А тепер, як мами немає, ми йому теж не треба, - випалила Еля. В її очиськах заблищали сльози.

- Не правда, - я впевнено махнула головою, ніби відганяючи гнітючі думки.  – Просто тато багато працює, щоб ви все мали, - діти насупились і дивились на мене з затаєною журбою. Ну я так не можу. Оце відчуття самотності, це капець просто якийсь! Я зітхнула: - А хочете ми прямо зараз підемо і тату піцу зробимо? Велику-привелику? Він із роботою своєю закінчить, а тут ми з їжею?

- А ви знаєте як її робити? Може просто замовити? – виказала сумніви Соня Вона взагалі була якась як сонна, погляд дівчинки увесь час тягнувся до телефону.

- Замовити і дурний може. А ми самі зробимо! Годиться? Сюрприз для тата?

- Я хочу робити сюрприз! – кивнула Еля. Софі зітхнула. Їй очевидно  з тістом возитися не хотілось, але і залишатись осторонь вона теж не могла:

- Ну ходімо, - протягнула ліниво.

Діти спустились з халабуди перші і побігли вперед. Я теж з полегшенням злізла на свіже повітря. За день будиночок добряче прогрівся і перебувати там було некомфортно.

Я витерла з чола бісеринки поту, зірвала кілька ягід шовковиці, і тільки потім неквапливо пішла в будинок.

Піцу ми часто готували з мамою, коли вона не знала чим зайняти нашу трійцю. Звісно що домашня піца відрізняється від ресторанної як небо і земля – в домашню ми пхали все, що під руку траплялось, заливали те майонезом  і засипали сиром.

- Крістіна, а я вас шукаю, - біля басейна заклавши руки в кишені світлих штаней, стояв Руслан.

- Щось сталось? – я насторожилась.

- Ні, ні, - він усміхнувся білозубою посмішкою. – Я, поки Сергій відволікся на свої цифри, хотів запросити вас на побачення!

- Правда? – я здивовано мигнула віями. – Вибачте, але ж ви знаєте, що я увесь час на роботі.