2. Кінець бенкету

Лісова тиша здавалось дзвінкішою, ніж будь-коли. То русалки справляють свій, ні на чий не схожий, бенкет. Без келихів і вина розважаються за своїми законами. Марко бере Аню за руку, і вона бачить їх так близько, що здається, що ще трішки і доторкнеться до водянистого лиця русалки. Так, вона справді вся-вся із води. Ах, а як же прекрасно вони співають. Воно й не дивно, що жоден парубок не може встояти і піддається спокусі. А очі... Здається, що кожна мавка поцупила собі шматочок неба і тепер може кожного зачарувати тільки поглядом. Вії у них завжди були мокрі. Чи то від води у якій вони бавились з русалками, чи то від сліз, які залишились з минулого життя. Бо кожна русалка не просто русалка, усі вони раніше були звичайними дівчатами, які мали батьків, працювали на полі і мріяли вийти за знатного парубка, та щось звело їх з життя і нема їм спасіння. Та й чи потрібно воно? 

В одну мить маленькій Ані здалось що одна на неї зиркнула своїми великими променистими очима. Та від страху, аж зойкнула. Вони були сліпі і без блиску, як ото в живих людей, але безмежно гарні і повні жалю. Аня й не помітила, як водянисті тіла стали довкола них і залились дзвінким сміхом. Тільки то не був добрий сміх, який часто можна почути на полі, коли господиньки обмінюються всілякими небелицями і плетуть язиками про інших бабів, то були страшно моторошні крики сплетені зі сміхом, вони навіювали жах і страх.

- Марку, що відбувається? - злякана поглянула на Марка, щоб почути якісь слова підтримки. Мов, не хвилюйся, вони зараз зникнуть.

- Я не знаю. 

Ця відповідь змусила серце шалено тріпотіти. 

Від нікуди було подітись, вони хотіли кричати, плакати, благати на допомогу, та мову ніби відібрало. Русалки підходили все ближче і ближче. Одні з них заводили таким голосом, як у церковному хорі католицької церкви з бароковими ангелятами, та це зовсім не ангеляти, навіть очі уже не ті, сліпий погляд туманить розум, волосся їх уже далеко не русе, не біле, а чорне. Чорне чи кольору сильної бурі, яка впевнено суне на беззахисні хати.

На дві душі у цьому світі стане менше. Це розуміли і безжальні русалки, і вони. Аня стиснула руки Маркові так, що тому ставало пекельно душно, піт виступає на лобі, а потім раптово морозяне повітря пробирало до кісток, обоє кричали не своїм голосом і плакали, багато плакали. Розуміли - бачимось востаннє.

Голоси невіданої нечисті краяли два юних серця все сильніше без краплі жалю.

- Аню, тримай мою руку, нам потрібно бігти. - Серйозним і рішучим тоном Марко дав надію Ані на якийсь та й порятунок. Якби там не було, все це рано чи пізно має закінчитись. Кричати і плакати чи брати бика за роги і хапатись за надію...вижити? На щастя чи на жаль, люди починають цінувати кожну секунду буття на землі тільки тоді, коли відчувають, що ось-ось втратять усе. Бо за декілька хвилин може уже й не бути тебе зовсім. Так є у світі. Зранку ходив чоловік здоровий міцний, ніц йому не бракувало, а на наступний день уже й сліду по ньому нема. Шанс жити - дано кожному, а от шанс вижити - шукай сам. І в цьому випадку це був той самий шанс, той славнозвісний мент, де життя висить на волосині, де страх тьмарить розум і в той же час приходить нізвідки незвідана сила. 

- Я тримаю, Марку, тримаю.

Часу на розмови уже не було. По них Аня сумуватиме найбільше. На полі з квітами в руках, він плів для неї вінок, а вона плела мрії, де було багато таких теплих днів з розмовами про королівські гриби і водяників. У голові було пусто і глухо, жодна думка більше не проскакувала, тільки тиша, німа тиша і спогади про те, що здавалось таким уже далеким.

Діти не відчували ніг, бігли без упину, бігли по землі і рвали шкіру об кропиву, гілки, які, ніби кігтями, впинались в плоть. Та було байдуже, біль не відчувався. З кожною секундою Марко розумів: ліс закінчувався і хоча небо уже давно було у полоні лапатих хмар світла ставало все більше, а це означало тільки одне...Далі прірва, освітлена місяцем прірва і тікати нікуди. Час на роздуми? Стрибати вниз чи ні? Якщо стрибнути - то смерть на дні ріки, а як ні - то на розп'яття русалкам. 

- Марку, мені страшно. Дуже. - На Ані не було лиця, вся бліда як смерть вчепилась за хлопчака.

- Я знаю, мені також. Але про таку смерть я міг тільки мріяти.

Вона жалісно посміхнулась і рясні сльози вмили її лице.

Послухай, все буде добре. 

Сміх русалок став все ближим, ось-ось він схапає і огорне назавжди. Він обійняв її за стан і, останній раз подивився на небо. І чому здавалось, що в ту ніч воно було найбільш зоряним, ніж будь-коли? А потім вони падали. Падали вниз. Здається, що є у світі такі хвильки, коли час уже не має ваги. Він зупиняється, як і все довкола. Тоді уже не шумить трава, а вітер не колише її, тоді уже не чути голосу лісу, птахи мовчать і ти мовчиш разом із ними.  Вона бачила його трав'янисті очі, а він бачив, як пливуть її коси і як сльози повільно злітають вверх. Якби хто спитав : що таке вічність? Мить коротка і ясна, це вона і була. 

Аня бачила всі ті трави, які вони вишукували в зіницях Марка, та на мент заплющила свої, аби не бачити, як об землю вдариться її юність. Їй хотілося б це все зупинити і повернутись у той час, де вони ще діти, які бояться вернутись додому.