5. Смарагдовий шепіт

Її ноги торкались землі, бо бігли наввипередки з вітром, але трава не шелестіла, не гойдалась. Ось і прийшов заповітний день, коли можна нарешті пропустити крізь себе свіже повітря і не тинятись біля мертвих душ. Пройшов майже рік з того часу, як вона стала одною з тих, хто мріє бути живою.

- Колись я поставлю цьому всьому край, обіцяю. - говорила сама до себе нявка.

- А ти, я бачу, віриш у казки? - почувся голос звідси з лісу.

Істота, яка це сказала не показувалась. Це був суворий жіночий голос. 

В думках нявка сказала сама собі : «Ні, мені точно не почулось. Я не божевільна, у цьому клятому лісі чого тільки не знайдеться». Вона не очікувала почути відповідь на свій внутрішній монолог, та вона прозвучала відразу ж.

- Ти права. Тобі не почулось.

- Хто ти? - перелякано спитала.

- Я знаю хто я, а ти…знаєш хто ти?

Довкола зробилось геть моторошно. Стояла мертва тиша і тільки іноді десь пробивався тихий і незнайомий шурхіт. 

Почулись тихі кроки. Але звідки? Таємнича тиша давила і стискала. Нявка чекала чергової репліки або хоча б чогось, щоб змусило її отямитись і повернутись до реальності, та нічого не було. Тільки де-не-де доносилось цвірінькіт ялинового шишкаря. Кроки наближались, а навколо не було ні душі. Безпомічність тихо вбиває зсередини, бо тікати нікуди. Крок і ще один крок. Плечі лоскоче важкий холод, який з кожною миттю несе все ближче і ближче чиєсь дихання. 

- Тобі ніколи нічого не змінити. - глузливий шепіт пронісся біля вуха. 

Несамовитий сміх пролунав після цієї фрази з різних сторін. Здавалось, що він був всюди : спереду, ззаду, з-за ялин.

- Я тільки хочу повернути своє.

Лункий сміх пробирав до кісток. І кому вона потрібна? Хто полює за нею і бачить її, як скло? 

- Своє? Про свою незбережену душу говориш? Коли раз чиниш гріх, то не доможуть навіть сотні добрих справ. 

Раптово нявка побачила тінь примари, яка говорила до неї. Вона йшла повільно і зникала раз за разом. Довге срібне волосся і довга сукня якоїсь царівни, яка на собі мала, ніби сніг на морозі, маленькі перли: все, що можна було розгледіти. 

- Щезни! - закричала нявка. Від страху порозлітались птахи і зчинили такий галас, що завдалось саме зараз вчасна мить, щоб втекти. Втекти і більше ніколи не чути цього голосу. Він їй нагадав про те, що душа її не має спасіння, щоб вона не робила. Вона назавжди була закована без ланцюгів у мертве життя. Срібні невидимі кайдани стискали її все сильніше і сильніше, тільки наймогутніші духи могли бачити їх, примара була саме з них.

- Тобі нікуди тікати, зізнайся собі. Куди б ти не бігла, завтра прийде ранок, а ти залишишся без крові і плоті. 

Нявка сіла на землю, закрила руками вуха і говорила про себе:

Щезни, щезни, щезни…Тебе не існує, ти тільки тінь…Щезни, щезни, щезни…

Чого їй треба? Навіщо краяти без ножа? На ці запитання не було часу відповідати у своїх думках, тим більш, що нявка тепер знала, що примара може читати її думки. Ситуація здавалась безвихідною. Голос все ще чувся від смерек, що навпроти. Їй хотілось втекти, тому, коли через хвилину голос зник, тривога зникла і тиша припинила давити, здавалось, що небезпека вже минула. І хоча вона може повернутись пізніше зараз саме той момент, коли пора бігти звідси, що є сили. Вона бігла до світла, яке ліс вдало заховав, бігла до тієї самої річки. 

Світло і спокій на узліссі заспокоїв нещасну нявку. Вона заплющила очі і з полегшенням вдихнула в себе повітря. Та через секунду її спантеличений погляд прикувало видовище на відстані витягнутої руки від неї : з туману творились чіткі риси обличчя і рука, яка приклала вказівний палець до губ. Без сумніву, то була вона – Мара. Іншою рукою вона вказала на річку. Там бігало декілька дітей, які побачили щось підозріле біля лісу і вирішили туди направитись. Нявка не хотіла стати свідком того, як Мара зведе їх з життя. Потрібно було тікати вглиб лісу, де на неї чекатиме донька Чорнобога. Мара зрозуміла про що подумала нявка. Загадково посміхнулась і її туманне обличчя розсіялось і з’явилось одразу ж у темній гущі. Прозора рука простягнулась перед нявкою і та, не довго думаючи, взяла її. За мить вони майнули зі швидкістю світла у непроглядну темряву лісу, який поглинув їх з головою. Нявка нічого перед собою не бачила і все ще, за привичкою з минулого життя, тримала руки перед собою, щоб гілляки не роздерли обличчя під час того несамовитого бігу. Як тільки зупинились, то тінь Мари одраз ж зникла поміж дерев. Та її туманне тіло розсіювався дрібними краплями і тепер біла сукенка ясно виднілась серед смарагдової темряви. Вона трохи волочилась по траві, яка обіймала її ноги.  Посміхаючись, Мара обходила кругами нещасну нявку, а та нічого не могла поробити і боялась, як дівча, якому грозить смерть з косою. То з'являлась, то зникала і здавалось, що ще трішки і можна буде розгледіти обличчя. Воно хоча й зберегло з минулого життя весь жах і кров на щоках, та все ж було дуже людським. Пухкі ледь рожеві губи, маленький ніс і чіткі вилиці з непомітним рум’янцем. От тільки погляд був мертвим. Запалені гнилі очиці дивились в порожнечу перед собою і прикривались білими закрученими віями. Місяцю було байдуже до неї, але здавалось, що навмисне освітив усі її найкращі риси. Сиві-сиві коси з легкими завитками доходили до її талії. Кожен погляд звів би з розуму кожного, хто тільки б глянув на неї. У цьому лісі, не було їй рівних, вона скидалась на снігову королеву, та тільки замість узорів грайливих сніжинок на сукні була стара засохла кров. Повільними кроками вона наближалась до сосни. Обійняла її і тільки тоді почала говорити.