6. Гостя

- Аню, Олю, ану бігом позакривайте вікна, двері і спати!

- Ну що ви, мамо, ледь темніється, куди спати? – роздратовано і ображено запитували маленькі донечки.

- Не, не, хочете аби по вас Мара прийшла?

- А хто така Мара, мамо? 

- Це донька Чорнобога, богиня зла і темної ночі. – зовсім серйозно сказала мати.

- Вона страшна? Страшна, мамо? Скажіть, скажіть! – не вгавала Оля.

- А у неї є бородавки, як у жаби?

- Вона прекрасна. Якби не її гнилі очі, вона б виглядала небесною царівною. Вдень її ніхто не бачить, а вночі вона витягує з-під пахви мертву голову своєї останньої жертви і ходить попід хатами й вигукує імена тих, хто там живе. Хто озветься, той і вмирає одразу.

Після цих слів Аня почула своє ім’я з-під ліжка. Вона уже бачила перед очима свою ж мертву голову і невпевнено заглянула під ліжко. Дзвінкий крик роздався звідки і Аня чкурнула під простирадло свого ліжка. Мати з малюткою Олею довго сміялись.

-  Я Мара, мамо! Аня мене злякалась!

Мати заливалась сміхом.

- Ну аякже ж, моя маленька! Так запищала, що й мати свою налякала і вже геть забула про бабку нашу, яка уже давно спить. 

- Мамо, хочемо ще казочки!

- Це не казочки діти. То все криштальної води правда. Добраніч.

- Добраніч, мамо.

Мати кожного вечора вкладала їх спати, цілувала і йшла молитись. Ці спогади тільки роз’ятрили душу нявки і вона нічого не відповіла Марі.

- Бачиш, доля несправедлива до таких як ми. Але ти в праві все змінити, якщо справді цього захочеш. – Мара обійшла кругом дерева, обійняла його і заплющила очі.

- Ти хочеш до дому, я знаю. Десь там тебе чекає сестра з бабусею. Вони хоча вже й давно втратили надію тебе знайти, та все ж не засмутилися б, якби ти прийшла.

Нявка тремтіла від цих слів. Більше року вона не була в своїй рідній хаті. Хто ж знав, що перед смертю вона навіть не попрощається з їй рідними людьми. Усе, що від у неї зосталось – це спогади. 

- Ти можеш до них прийти хоч зараз, – продовжувала Мара, - я відведу тебе.

Мара взяла її за руку і сказала наступне :

- Сьогодні Івана-Купала, день, коли тебе бачать люди. Ти ж не хочеш налякати свою сестру?

- Вона витягла щось з-за довгого білого рукава. Воно виглядало, як зоряний пил. Мара розсипала його по нявці.

- Тепер ми можемо йти і тебе ніхто не побачить. Зараз ти невидимий дух.

Нявка дивилась у ті мертві очі і їй не вірилось, що це та сама Мара про яку їй розповідала мама. Це та сама богиня зла, яка зараз веде її додому.

- Заплющ очі.

Коля нявка розплющила очі, то Мари уже не було поруч, зате збоку стояло ліжко на якому вона колись спала. Ті самі образи на стіні, ті самі вишиті рушники на них. Їх колись вишивала мама. Кімната була світлою і затишною. Видно було, що Оля не жаліла маленьких рученят. Їх було видно всюди : кімната заметена, постіль білосніжна, ніде ні порошинки. Тут все ще пахло різними травами, які завжди приносила мати, тепер їх носить Оля. На вікна стояли горшки з квітами. Бабка їх дуже любить.

Бабцю, я вдома! – з відрами в руках до хати забігла забарившись Оля.

Нявка побігла до дверей, щоб подивитись на свою сестру. Ох, як же ж вона виросла. Темна руса коса туго заплетена спадає нижче плечей і всюди волочиться за своєю господинею. Зеленуваті очі були дуже схожі на материні. Дівчинка за рік витягнулась і, ніби набралась сили, вся світилась здоров’ям і вродою. 

Та де ж він є? Куди я його поділа… - говорила сама до себе Оля.

Знайшла! Бабцю, я принесла для вас тутво деревію. Зараз наварю відвар і буде вам ліпше.

Дочко, прийшла по мою душу Черевуха і нема мені спасіння.

Нявка аж завмерла, коли побачила в другій кімнаті бабу : стара, понівечена з чорними впадинами під очима, вона виглядала, як живий мрець, що зійшов на землю. Мов, погляньте, що з вами буде, людоньки!

Бабо, не вигадуйте! – Оля налила в горшок з відра води і почала заходитись коло печі, аби зварити відвар з деревію.

Хто ж за мнов буде дивитись, яко вас не стане, бабо? – жартувала Оля. А потім підійшла бо своєї єдиної рідної душі і стала цілувати свою бабуню.

Ой дитино, то вже ти за мнов сі дивиш, а не я за тобов. Ти мене і доглядаєш і годуєш. Але нині порадуй бабцю свою. Збирайся звечора і йди до дівчат на вулицю плести вінки. Аво, як пощастить, то нині на Купала парубка якого вподобаєш, а він тебе. Тоді буде тішитись стара баба, що не лишає тебе саму в світі.

Щиро розсміявшись, Оля обійняла бабу і ще раз міцно поцілувало.

Бабо, я від вас нікуди не відійду, аби там що! Ви тут будете слабувати, а я буду бігати з дівками? Нездало то. Парубків багато, а ви у мене одна.

Почувши це, нявці ще більше стиснуло серце і набігли на очі сльози. Вона нічим не може помогти своїй сестрі чи своїй вмираючій бабуні. Коли прийшов вечір нявка все ще спостерігала, як протікає життя її рідних. Вона сиділа весь цей час біля бабусі і інколи їй здавалось, що та бачить її.